28

— Ти розумієш, що ти робиш? Кому ти відмовляєш? — Бо Жак, здається, хотів спопелити мене поглядом.

— І що? — я сіпнув головою, — це нічого не змінює.

– Я може якось неясно висловлююся? Це не пропозиція. Я вкладав у твій бізнес. І ти чудово знаєш, що маєш мене слухати.

— Не маю. І гроші можу віддати навіть з відсотками, — я покосився на того охоронця, що досі тримав переді мною товар Бо, — я не буду труїти людей. Колись ти розповсюджував лише траву, так. Тоді навіть я купував її декілька разів у тебе. Нічого, буває. Але оце, — я знову підхопився на ноги та взяв до рук той пакет, — продавай свої наркотики сам. Це більше не обговорюється.

Я кинув згорток назад у паперовий пакет і від цього звідти вилетіла невелика хмарка пилу. Хоча звісно ж це був не пил. Я буравив поглядом цей пакет і розумів, що Бо Жак вже зайшов надто далеко. Він вважає себе місцевим наркобароном, заробляє на цьому шалені гроші. Проте це гроші на хворій залежності пропащих людей. Які не контролюють себе. Вони для нього легка здобич. І я не збираюся в цьому брати участь. Так, я буваю безпринципним. Я підставив власну сестру та її коханця, її чоловіка, що був ні в чому не винен. Але їхнє здоровʼя та життя від цього не постраждало. А збувати заборонені речовини у власному клубі — ніколи. Хай засуне собі цей згорток…

— Ти граєш з вогнем, Захаре…— сказав Бо Жак суворо, — ти ж знаєш, на що я здатен. Мені не потрібні твої гроші. А співпраця та послух.

— На що ж? — я розвернувся до нього, — від тебе навіть твоя донька втекла. І ти не знаєш, де вона. Отже, про щось-таки варто замислитись.

— Це моє останнє питання. Останній твій шанс. Ти готовий співпрацювати зі мною? — Борис Жаківець говорив злісно, випльовуючи слова крізь зуби.

— А це моя остання відповідь, — я повільно підійшов до нього, щоб так само сказати все в обличчя, — я не буду розповсюджувати твої наркотики у своєму клубі. До побачення.

Чоловік кинув на мене лихий погляд темних очей. А я лише засміявся з цього. Він знову клацнув пальцями і два охороці як запрограмовані стали поруч з ним. Бо вийшов з мого кабінету, не прощаючись. Нічого не сказавши, а охоронець голосно зачинив двері. Я продовжував стояти та дивитися на темне дерево. Вирішив маніпулювати мною. Захотів викликати сумління через його вкладені гроші. Проте я не просив цього. Він сам захотів мені допомагати. Отже ще тоді він переслідував якісь ідеї, виношував свій план. Але для чого було вплутувати ще й Кароліну? Мабуть він не думав, що вона може настільки рішуче діяти та просто втекти. Я так і стояв, дивлячись на ті двері, поки вони не відчинились.

— Захаре Вікторовичу, — переді мною стояв Євген, — це був Бо Жак? Що він хотів цього разу?

— Вибісити мене, — просичав я та підійшов до свого маленького бару, щоб випити та зняти напругу.

— То що сталося?

— Він хотів, щоб у моєму клубі просували його заборонені речовини, — я надпив віскі.

— О-о... Це серйозно. І що ви відповіли?

— Звісно ж відмовився, Євгене. Я можу бути поганим, можу зробити все заради вигоди. Але наркотики… Це просто неприпустимо.

— Але ж… Він вийшов такий розлючений. Що якщо він щось зробить? — схвильовано спитав Євген.

— Мені байдуже, — я допив усе і голосно поставив стакан на стіл, — він нічого не може зробити. Бо нічого не має на мене. Що, найме розбійників? Побʼє мені вікна? Зламає двері? Пограбує? Все це дрібниці.

— Я б не був такий спокійний, Захаре Вікторовичу. Колись я спілкувався з одним хлопцем, брат якого працював на Бо. Він казав, що там були просто неймовірно жорсткі умови. І що Бо Жак має такі звʼязки та можливості, як ні в кого.

— Євгене, ти боїшся? — тепло алкоголю почало гріти груди і я помітно розслабився, то ж дозволив собі засміятися.

— Так, я хвилююсь за вас. 

— Не переймайся так. Ти здібний. Якщо щось станеться, без роботи точно не залишишся.

— Я взагалі-то не про…

— Годі. Іди працюй. Залиш мене, я трохи відпочину.

Я стояв до хлопця спиною, проте точно зрозумів, що він кивнув та вийшов. Я вперся руками до столу та схилив голову. Якось занадто багато проблем звалилось на мене останнім часом. І я ніяк не можу поєднати їхні вирішення. Тому що незапланована дитина та конфлікт з небезпечною людиною взагалі в різних полярностях. Щоб відігнати всі ці думки, на сьогодні я повністю завантажив себе роботою. Навіть вийшов в зал до бару, щоб перевірити кожен стакан та келих. Чи ідеально вони чисті та сухі. І звісно ж був розчарований. Тому нотації від мене вислуховував багато хто. Додому я повернувся досить втомленим. Пані Алла вже вклала Софію та сиділа у вітальні, читаючи книгу. Я спитав у неї, як минув день, що вони робили. І задоволений відповідями, просто пішов спати. 
Вранці вирішив трохи довше полежати, щоб зібратися докупи. Тіло нило, я давно не відчував себе таким слабким. І з цими всіма проблемами я зовсім не приділяю увагу Мелісі. Останні дні ми лише переписуємось. Вона каже, що все розуміє і не наполягає. Проте я дуже скучив за нею. За її сміхом, за її вогниками в очах, за запахом її волосся… Запах. Точно. Я підірвався з ліжка та зайшов до гардеробу, де була досі не розібрана сумка з подорожі на Фіджі. Я відкрив ту маленьку кишеню і витяг звідти флакон парфумів. Заплющив очі та уявив, як обіймаю Мелісу. Так, це був дуже гидкий для мене запах. Але він був її. Такий рідний для мене… В двері постукали і я швидко сховав парфуми назад.

— Захаре Вікторовичу, — тихо сказала пані Алла.

— Я тут, — я швидко замотався в халат та вийшов в кімнату.

— До вас приїхала ваша сестра.

— Що? Діана? — я нахмурився, — для чого?

Я швидко вийшов з кімнати та пройшов до вітальні. Де вже сиділа Діана разом з Софією та гралася з нею якимись новими іграшками.

— Привіт, — сестра підняла на мене короткий погляд і продовжлила розважати дівчинку.

— Що ти тут робиш? — я впер руки в боки.

— Приїхала до своєї племінниці. Хіба не видно?

— Хоча б подзвонила. Для чого їй стільки цих іграшок…— я закотив очі.