26

Я не дуже люблю лікарні. Та практично ненавиджу. Коли захворів батько Терези я зробив надзусилля над собою, щоб там перебувати, бо насправді я дуже поважав його. А тут якийсь практично незнайомий мені чоловік. Так, це тато моєї колишньої дружини. Проте ми ніколи не були близькими чи щось таке. І якби ж я просто мав провідати його. Так тут ще й дитина… Було вже досить пізно, в коридорах стояла напів темрява. Я запитав у медсестри, куди мені потрібно йти і вона провела мене. Мати Інни з Софією на руках сиділа в мʼякому кріслі біля дверей палати.

— Як він? — спитав я одразу, навіть не вітаючись.

— Вже все добре. В нього стався приступ астми. Вперше за весь час такий сильний.

— А мені сказали, що у вашого чоловіка проблеми з серцем.

— Так, це пішло ускладення. Не хочу тебе втомлювати цими важкими розмовами, — жінка протерла обличчя рукою, мабуть щоб трохи освіжитись, бо вона теж дрімала, коли я прийшов.

— То що мені робити? — я дивився на дівчинку, то калачиком спала на руках у бабусі, тримаючи якогось рожевого зайця.

— Просто забери її до себе на цей час. Бо я завжди буду тут, вдома залишити нема з ким. Ну не буде ж дитина жити в лікарні.

— Зізнаюсь, я сподівався, що вся ця історія буде…повільнішою. Я не зовсім готовий до дитини… вона ж така… ще маленька.

— Захаре, не бійся, — жінка на диво тепло посміхнулась, — ти хороша людина, я знаю. Ви розлучились з Інною, але це ваші справи. Моя донька ніколи поганого про тебе не казала. То ж я впевнена, що і про Софію ти подбаєш дуже добре.

Я лише посміхнувся. І мене здивувало те, що сказала жінка. Ми з Інною розлучились не дуже приємно, я памʼятаю, як вона плакала. Невже вона так кохала мене… Проте тепер я вже на ці питання ніколи не знайду відповідей. Ну і нехай. Мати Інни допомогла донести дівчинку до авто. Я встановив у своїй машині спеціальне автокрісло і жінка вклала Софію в нього, накривши пледом. Потім принесла невелику сумку з речима і розповіла те, що мені потрібно б було знати. На щастя, вже не потрібно ніяких підгузників. І Софія їсть дорослу їжу. Це доволі спрощує мені завдання, але все одно, так як в цей момент, я ще не хвилювався ніколи в житті. 
Коли ми приїхали додому, я обережно, як вмів, взяв Софію на руки і замотав у той же плед. Потім вклав її на дивані у вітальні. Вона не пробудилась, чому я був дуже радий. Але так міцно вхопила мене за руку, що я не міг звільнитися. І просто боявся її розбудити. Тому всю ніч ось так просидів на підлозі, не заплющивши очей. Дівчинка ж мирно спала. Софія. На жаль, не було жодного бажання казати, що це моя донька, моя дитина. Сподіваюсь, батько Інни швидко одужає і все стане як раніше. Я дотягнувся до свого телефона і набравши Євгена, сказав, щоб він терміново знайшов мені найкращу няню за будь-які гроші. Лиш би поруч була людина, яка знає, що потрібно робити з дітьми. Потім мені все ж вдалося звільнити свою руку і я трохи походив кімнатою, щоб розімʼятися. 

— Привіт, — я вирішив подзвонити до Меліси.

— Привіт, щось сталося? — її голос був сонний, отже я розбудив її. Відразу уявив, що зараз вона ніжиться в ліжку і так захотілось до неї, просто побути поряд та обійняти.

— Власне, напевно сталося. Моя…кхм…донька деякий час буде жити в мене. Бо її дідусеві вночі стало погано і він в лікарні. Коротше, довга історія.

— О-о, то ти тепер точно татусь, — Меліса засміялась.

— Це не дуже весело, — я пробурчав, — я не вмію… Не вмію доглядати за дітьми, ще й такими малими. І не знаю, що мені робити. Я вже шукаю няню.

— Хочеш, щоб я приїхала? — вона сказала це спокійно.

— Якщо… якщо тобі буде не важко…— я не хотів змушувати Мелісу, але її присутність справді була б важливою для мене.

— Добре, — вона далі сміялась, — скоро буду.

Я закінчив розмову і навіть не помітив, що опинився в кухні. І в той же час з вітальні почувся тихенький плач. Я швидко повернувся і побачив Софію, що сиділа на дивані та обіймала свого зайця.

— Привіт, — я повільно опустився перед нею, — все добре. Ти не сама, — її величезні блакитні очі були повні сліз, але чим більше дівчинка вивчала мене, тим спокійнішою ставала.

— Пи-пи…— тихо сказала вона.

— Ем…— серце почало лупити в ребра, бо саме цього я боявся найбільше. Я не розумію її, — ти щось хотіла? 

— Пи-пи, — вона вказала своїм маленьким пальчиком кудись мені за спину. Я повернув голову та побачив, що там на столі стоїть графин.

— Ти хочеш пити? — спитав, повернувшись до дівчинки.

Вона не відповіла, а лише стверджувально похитала головою і засміялась. Я швидко знайшов чашку та налив туди води. Вона взяла її з моїх рук та випила всю воду. І що мене дуже здивувало, не пролила жодної краплі. Я забрав від неї чашку, а дівчинка знову обійняла свого зайця. Ситуація була страшенно ніяковою та безвихідною. Проте моє спасіння настало тоді, коли нарешті зʼявилась Меліса. Я обійняв її та поцілував так сильно, ніби вона була єдиною, хто може врятувати мене.

— Захаре, — вона оглянула мене, — що з тобою? Ти хвилюєшся?

— Вибач, це напевно тебе залишили з двохрічкою, яку ти не розумієш, — я трохи огризнувся, — я в житті не був з дітьми, не бачив їх так близько. Я не вмію за ними доглядати. І не хочу, — ці слова я сказав вже тихіше.

— Без паніки, — Меліса легенько відштовхнула мене, — сьогодні я тобі допоможу. Але далі все робитимеш сам. Це твоя дитина, ти її батько. Мусиш розуміти все.

Дівчина пройшла до вітальні, а я ж деякий час залишився стояти в передпокої. Моя дитина. Але це не так. Ніколи я не хотів бути батьком, мені це було просто непотрібно. Проте мабуть доля вирішила пожартувати зі мною. Я мав єдине дітище — свій клуб, в який вкладав всю свою енергію. І щось змінювати я не хочу, не збираюся. Повернувся до вітальні я через дитячий сміх. Софія сиділа у Меліси на колінах і сміялась з того, що дівчина щось розповідала їй мультяшним голосом. Я вперся до одвірка та схрестив руки на грудях. Мимоволі кутики моїх губ поповзли догори. То це саме так виглядає сімʼя? Саме цього хочуть так багато людей? Бачити, як твоя кохана чи коханий грається з вашою дитиною? Але я різко зупинив цей потік думок. Бо це не те, чого я бажаю в житті. Сімʼя та все, що з цим повʼязано, суперечить моїм життєвим принципам. Моїм бажанням. Я не хочу піддаватися такій мимовільній спокусі…