24

Ми підʼїхали до непримітного, трохи обшарпаного багатоквартирного будинку. Але коли я оглянувся довкола, то зрозумів, що в цьому районі всі будинки були такими. І мене це чомусь здивувало. Бо я завжди думав, що Інна була достатньо заможною. Навіть на нашому весіллі її батьки зробили досить щедрий подарунок. Я міцніше стис кермо і дивився перед собою. Чомусь зовсім не було ніякого бажання туди йти. Батьків Інни я бачив лише один раз, якраз на весіллі. Думаю, вони ненавидять мене. А тепер напевно ще більше. Чоловік з соцслужби вже давно вийшов зі свого автомобіля і чемно чекав мене на вулиці, але час від часу кидав нетерплячий погляд. То ж я все-таки вирішив вийти і якнайшвидше покінчити на сьогодні з цим всім. У мене були зовсім інші плани. 
Я покірно йшов за чоловіком, бо виявляється в будинку не працював ліфт. Ми зупинились на сьомому поверсі і він подзвонив у дзвінок біля темних дверей. Нам майже відразу відчинила жінка середніх років. Я навіть не впізнав спочатку в ній маму Інни, бо за такий відносно короткий проміжок часу вона дуже постаріла. Ми зайшли в дуже маленьку, але приємну квартиру. В передпокої мій погляд відразу зачепився за дитячий візок, велосипед та декілька пар маленького дитячого взуття. 
Потім матір Інни провела нас до маленької вітальні. Там був її чоловік, який грався з дівчинкою. Я привітався, а батько Інни лише кивнув мені. Дівчинка взагалі ніяк не відреагувала, хіба що кинула на мене швидкий погляд та знову її увагу забрали іграшки. У мене б мало стиснутись серце, можливо на очах зʼявитись сльози чи можливо ще щось. Я б напевно мав відчути якісь емоції, дивлячись на цю дитину. Але ні. Я не відчував нічого. Мені було байдуже. Це просто мала дівчинка. І все. Соціальний робітник про щось поговорив з батьками Інни і сказав, що зачекає на кухні, щоб ми тут познайомились та поспілкувались.

— Я…— я прочистив горло, — співчуваю вашій втраті. Це… просто жахливо.

— Дякуємо, — тихо сказала жінка, — ми намагаємось якось триматися. Але коли малеча питає, де мама…то це…— вона почала плакати і я просто вирішив дати їй проявити ці емоції. Бо це справді важко.

— Захаре, не хвилюйся, — заговорив батько Інни, — ми ні в чому тебе не звинувачуємо. І все розуміємо. Так сталося, таке життя.

— Я зовсім не знав, що Інна була вагітна. Навіть не припускав. Вона… нічого не казала мені.

— Так…— її мати кивнула, — ми це знаємо. Вона не хотіла казати, бо вирішила, що так буде краще. Проте давайте не будемо про погане. Інна залишила свою останню волю. І якщо в нашої онучки є батько, то вона має жити з ним. Так їй точно буде краще.

— Т-так…— я невпевнено посміхнувся, бо я точно знаю, що нічого кращого з цього не буде, — як тебе звати? — я присів, щоб бути хоч трохи ближче до дівчинки.

— Тія, — вигукнула вона по-дитячому і засміялась.

— Софія…— засміялась мати Інни.

— Гарно, — тихо сказав я і дивився на дівчинку. Вона була схожа на Інну очима та волоссям. Трохи мімікою. Але себе в ній я не бачив. Або не хотів бачити. Це була просто дитина, не відчувалося жодного бажання турбуватися про неї. Жодних емоцій. Але батьки Інни так націлені, що Софія буде жити зі мною… 

— Ми показували їй ваше фото. Казали, що це мама і тато. То ж, можливо, вона трохи тебе впізнала, — говорив батько Інни.

— Вона дуже мала, — я підвівся на рівні ноги, — я не думаю, що їй так легко вийде… звикнути до нового місця. Це треба якось поступово, повільно… Щоб не травмувати її.

— Так-так, — погодилась жінка, — ви можете спочатку разом гуляти тут, гратися. Потім може ми привеземо її до тебе, декілька годин будете гратись чи щось інше робити. І можливо так за деякий час вона все зрозуміє.

— Я не… я… дуже багато працюю, рідко коли виникає вільна хвилинка. Тому я навіть не знаю, наскільки швидко вона зможе адаптуватися.

— Зізнаюсь, ми б хотіли, щоб це вийшло якнайшвидше, — мати Інни винувато опустила погляд, — бо ми хочемо звідси трохи поїхати. Нам запропонували роботу закордоном. І це просто наш останній шанс. Зараз тут дуже боляче знаходитись. Тому ми обдумуємо цю пропозицію. То ж хочемо, щоб Софійка залишилась в хороших руках.

— Я розумію…— задумано сказав, бо це взагалі руйнувало все, що я собі думав. Бо зовсім не розраховував, що залишуся з дитиною взагалі сам, без тих, хто знає її та виховував. Чомусь відчував себе трохи зрадженим. 

Потім повисла трохи ніякова мовчанка. Лише Софія щось говорила сама до себе на своїй мові. Але врятував цю ситуацію мій телефон, що дуже вчасно подзвонив. Я відійшов у коридор, щоб відповісти.

— Привіт, — почувся приємний голос Меліси.

— Привіт, — я прикрив очі та з задоволенням слухав її. Вже встиг засумувати за цією прекрасною дівчиною.

— Як ти? Дуже втомлений?

— Ні, терпимо. Звісно, хотілося б поспати. Але це пусте.

— Просто я хотіла запропонувати сьогодні зустрітись…

— А це без проблем, — я посміхнувся, — давай тоді… зустрінемось у тому клубі, де вперше. Я… встиг за ним засумувати, — було не дуже приємно брехати, але так буде краще.

— Добре. Мені підходить. То коли мені приїхати?

— Дивись, зараз я маю деякі справи…— я повернув голову до вітальні, де знову в поле мого зору потрапила Софія. І потім різко відвернувся, — але скоро я звільнюся. Потім поїду додому, а після заберу тебе сам. Домовились?

— Добре, — я відчував, що Меліса посміхається. 

Потім ми завершили розмову і я не поспішав повертатися до кімнати. Не хотів. Зараз би я просто кинувся їхати до Меліси. Проте мушу бути поки що тут…

— Як усе проходить? — до мене підійшов чоловік з соцслужби.

— Нормально, — я на секунду посміхнувся, — вибачте, я не хочу брехати. У мене ніколи не було дітей, я не хотів їх. Тому зараз…мені просто важко це усвідомити. Я не вмію комунікувати з дітьми. Ще й такими маленькими.

— Не хвилюйтеся, — він поклав руку мені на плече, — все буде добре. Розумію, коли таке звалюється…ще й за таких обставин. Але впевнений, що все буде добре.