18

— Вибачте? — я підійшов ближче до чоловіка, — але яка дитина? Ви взагалі про що?

— Я розумію. Бувають різні життєві ситуації…та, власне, це не моя справа. Але дитина справді є. Ось, — він протягує мені тоненьку папку з деякими паперами.

Я відкрив її та починаю діставати декілька листків. І у мене просто волосся стає дибки. Інна народила доньку. Підрахувавши в голові, розумію, що це сталося, що вона завагітніла приблизно якраз в той час, коли ми тоді посварились та розійшлись. Тобто вона тодів все ж домоглася свого… Але чому ж тоді нічого мені не повідомила?

— Ну і…— задумано сказав, — що мені робити?

— Дитина зараз живе у батьків Інни. І для того, щоб все зробити офіційно нам треба зробити ще деякі паперові процедури. І оглянути ваш дім. Але як видно…— чоловік покосився на будинок, — дитині тут буде прекрасно.

— Зачекайте, але якщо я не хочу. Не хочу, щоб ця дитина жила зі мною. Це дуже погане рішення і я впевнений, що з дідусем і бабусею їй буде набагато краще. Ви не задумуєтесь, чому все так? Раз Інна нічого не повідомляла мені, значить не хотіла…

— Вибачте, пане Захаре. У нас є заповіт. І там чітко все вказано. Це остання воля пані Інни. Моє діло вас повідомити. Коли буде потрібно, вас викличуть для різного роду зустрічей. Всього доброго.

Чоловік коротко киває і йде до свого авто. Я ж просто стою серед подвірʼя і дивлюся йому в слід. Абсолютно дезорієнтований та шокований. Дитина. Мені не потрібна ніяка дитина. Може якби Інна відразу мені сказала, може якби я хоч якось впливав на те, як ця дівчинка росла. Але їй вже два роки, як я можу так легко прийняти її. Це просто абсурд! Інна обдурила мене одного разу, а тепер як виявилось — ще раз. 
Я повертався на роботу, але всі мої інші думки з голови вивітрились. Залишилась лише Інна та ця дитина. І це все відбувається саме тоді, коли я зустрів Мелісу і в нас з нею починають вибудовуватись якісь стосунки. Все як завжди невчасно.

— Захаре Вікторовичу, — Євген зустрів мене біля автомобіля.

— Що? Що вже сталося!? Ти так ніколи не зустрічаєш мене.

— Та цей…дзвонили з вʼязниці. Ігор вже там. Але він хоче зустрічі з вами.

— Для чого? — я вигнув брову.

— Поняття не маю.

— Чому все саме сьогодні, — я вилаявся та кинув тією папкою, що шукав вдома в Євгена, — розберися з цим сам.

В поліцейському відділку я бував досить часто. А от у вʼязниці ще не доводилось ніколи. І лише цей запах змусив мене тримати себе в руках, щоб просто не знудило. Так як Ігор начебто вбив людину, то він знаходився у не надто приємному корпусі. Хоча, тут взагалі немає нічого приємного.

— Чого тобі? — я кинув на чоловіка погляд з презрінням. Він виглядав втомленим та пошарпаним.

— Захаре, витягни мене звідси. Будь ласка! — Ігор мало не кричав, — ти ж знаєш, що я цього не робив.

— Звідки мені це знати? — я розвів руками, — твій пістолет, твої відбитки… Людини немає, купа крові. Чим я можу зарадити?

— Так я навіть не знаю, кого я вбив! — в Ігора була істерика, — як це б було можливо? Хіба я не знав би своєї жертви?

— Ти хотів бути крутим, мати більше зобовʼязань. Ти їх отримав. Може ця жервта — якийсь твій конкурент, — я хитро посміхнувся, бо ця «жертва» зараз напевно смажиться під сонцем на одному з островів.

— Ти ж провертаєш такі схеми… Невже не можна витягти мене звідси?

— Я ніякі схеми не провертаю, — процідив крізь зуби. І на нас косо подивися наглядач.

— То допоможи мені законно! Найми для мене адвоката…

— Стоп-стоп-стоп, — я підняв обидві руки, — а з якої це радості? Ти мало отримував грошей, щоб зробити цк самостійно?

— Я вкладав їх у сімʼю.

— Ну то нехай сімʼя тепер рятує тебе. Я ж тут до чого? — потім я сховав руки в кишені.

— Захаре…— Ігор готовий був спопелити мене поглядом, — ти кінчений виродок…

— Дякую, — я нудьгуюче видихнув, — це все? Бо в мене ще є купа справ.

— Ти мусиш витягти мене, — шипів Ігор.

— Ні, — я усміхнувся і підійшов максимально близько до нього, щоб прошепотіти, — тому що я тебе сюди і запхав. 

Я різко вирівнявся та почав йти геть. Звернувся до наглядача, щоб більше ніколи не давали Ігору дзвонити до мене та не викликали сюди, бо цей вʼязень просто неадекватний. 
Наступного дня я згадав про нашу домовленість і вирішив подзвонити до Кароліни, щоб спитати, що таке вона вигадала, аби уникнути весілля.

— Ти казала подзвонити.

— О я здивована, що ти памʼятаєш, — фиркнула дівчина, — молодець.

— Ну то що? Не тягни, бо мені важливо знати, що це працюватиме.

— Заспокійся, Захаре, — я просто відчував, що вона закотила очі, — ніхто не одружить тебе зі мною. Цього весілля не буде.

— То ж чому?

— Бо я втечу. В мене вже все практично готово. Я навіть не зʼявлюся на святкуванні. А ти й гадки не будеш мати, де я, ти зрозумів? Вдаватимеш щире здивування. Інакше я знайду тебе і задушу власними руками.

— Можна обійтися і без грубощів.

— Ти заслужив.

— Що? — я підняв брови.

— Я трохи подізнавалась про тебе. Мутний ти дуже. І розлучений. Чого це тато вибрав саме тебе…

— Звідки ти…— я був просто вражений, але вона не дала договорити.

— Ну все, досить. Ти не знаєш, де я. Ми не говорили. Памʼятай, щире здивування. Можеш навіть видавити сльозу. Чао.

Кароліна вимкнула дзвінок, а я продовжував сидіти з телефоном біля вуха. Вона щойно підтвердила своє прізвище Жаківець. Але нехай знати те, чим я займаюсь. Але те, що я був одружений… Тим більше, Інна загинула. Чорт, це знову нагадало мені про ту дитину. Я приїхав до клубу і мене чекав дуже приємний сюрприз.

— Привіт, — я підійшов до Меліси, проте не наважувався торкатись її привселюдно.

— Бачу ти тут частий гість, — вона посміхнулась.

— Хто б казав. Але я просто відчував, що тут будеш ти. Як справи?

— Нормально, — вона пирснула сміхом та зробила ковток коктейлю, — в тебе дуже оригінальні питання.

— Вибач, я просто…весь на нервах. Ніби позбувся однієї проблеми, але вилізла інакша.