Реальність Лізи.

Ліза та Андрій вмостились на підвищенні. Це підвищення, здавалось було старим, як цей світ- вивітрене, пошкрябане, воно мало виконувати роль парапету навколо двору. Але стались зміни.

Колись парапет був високим, згодом його зрізали, вирізали виямки, щоб встановити стовпи з каменю і тепер він був прикрашений ними, але втратив свою монументальну цілісність.

- Для чого це зробили? – Андрій поставив тацю на вільне від бруду та піску міце.

- Не знаю, ми вже таким його купили. – Ліза поклала на вільні місця по обидва боки біля таці шматки клейонки, а зверху подушки. Її думки були далеко від того місця, де вона була.

Зараз місце само оповідало про себе, неначе голос за кадром.

Це звучало в голові кожної людини. Байдуже, проходила вона повз, сиділа тут, згадувала про це місце, чула від нього про когось…. Місце завжди починало знову і знову свою історію в голові кожної людини неначе стара платівка на старезному грамофоні.

Думки Лізи вились навколо Андрія і вони зараз майже атакували його статуру, кроки, обличчя, кожен рух, погляд, тембр голосу, колір шкіри, голодними очима.

Раптом вона пильно подивилась на парубка. Що він сказав? Про що? Мозок почав відбрикуватись від логіки та структурності і потягнув за собою всі нейронні, ледь оживші тенета кохання.

Тенета.

Вони були закороткі, ледь жевріли хімічними реакціями. Її тіло «назавжди забуло, як це – КОХАТИ». Це її слова, там в минулому, якими вона кричала в розпачі, рвучи вибухом емоцій і накриваючи хвилею смерті все довкола себе: «Я хочу назавжди забути кохати тебе!!!»

Тенета. Саме в них всі ці роки зяяла оттакенна дірка, прорвана вибухом. Саме через неї з того світу, в’язниці, яку обплутували ці тенета та утримували її там кілька життів, Ліза нарешті вибралась.

І втратила себе.

В’язниця була її норою. Печерою. Укриттям від зовнішнього світу. Вийшовши на волю дівчина не змогла жити. Вона не була собою. Вона не знала іншого.

Її матір ніколи не показувала, як це жити поза коханням. В неї та в батька Лізи все було так чарівно.

Цього Ліза теж прагла. Отримала. Матір говорила, що це все невчасно і хитала головою, кидаючи свої карти та руни щоразу, коли Ліза щаслива поверталась додому з побачення.

Віра зустрічала доньку, тихо обіймала її, а та випорскувала з її обіймів:

- Ну мамо!

- Не хочеш матір обійняти?

- Не хочу обійми перебивати. – Ліза закривалась в кімнаті і вмикала музику, яка підтримувала цей настрій, який вона приносила додому щоразу.

А матір за дверима говорила: «Така вже твоя доля, доню». Сумно дивилась на двері, опускала руку, яка готова була вже постукати в двері доньки.

Віра розверталась та йшла кинути на Таро і переконуватись знов і знов, що цей біль, який отримає її донька станеться попри все.

Ліза жила поза в’язницею, розчинена в світі інших людей. Вона віддавала себе всю. Умови ставили вони, а дівчина їх сумлінно виконувала. Неначе робот.

Цей парапет по колу з вбудованоми стовпами нагадував тенета. Минуле заповзало фоном, всим, що нагадувало в’язницю в життя Лізи.

Фон в’язниці монотонно знову і знову починав свою затерту до дірок історію про прив’язки. Про біг по колу. Про причепу та прилипалу Лізку. Про кожну людину, яка думала, що вона закохана.

Мозок витягнув нарешті і зв’язав старі шматки нейронів кількома вузлами і повернув думки дівчини на Андрія.

Мозок вважав, що втік з в’язниці. Але прив’язки залишались міцними і кожен, кого бачила чи уявляла Ліза – був свідком. Бо мав ті самі набори, які свідчили про місце. Місце, яке колись вона покинула.

Це 2-й Дом. Місце, де б вона не була. Сахасрара.

Матір тільки сказала, що всесвіт має шари і всі вони повторюються у витках спіралі, яка є пляшкою Кляйна і вирізняється поверхнею Кляйна. Іноді помилки в перекладі не є помилками, а спонуканням до нових бачень.

І коли в чиємусь світі розкопується певне місце та відкриваються мої енергії, то відбуваються зміни в моєму житті. От чому важливо залишати слід в історії, щоб інші могли дотиком, баченням, слухом і т.д. відкрити моє джерело.

Ліза на всім фоні думок та трансляції парапету, місця, де вона перебувала фізично, думала тільки про одне – Андрія.

Чи здогадувалась вона, що він уособлює минуле? Чи розуміє вона, що це тільки проєкція місця сили?
Місто на пагорбах тільки розповідало щоразу свою історію, а кожен сам обирав: повторити коло чи зміною вибору вирватись з в’язниці у виток. Не можна втекти від себе, але можна бути на крок попереду, а не застрягти в минулому, чекаючи тисячоліття, чи більше, поки сам дійдеш до себе.

Якщо не перейдеш на іншу стрічку в пляшці свого життя.

Споглядаючи рухи Андрія, те, як він всівся, неначе король і тримає чашку в одній руці, неначе власну державу (королівське яблуко, владу Христа над місцем) Ліза повільно опустилась на свою подушку, взяла чашку в руки і відсьорбнула ковток чаю.

- Ммммм…

Андрій спритно закинув ноги на парапет і так легко всівся в позу лотоса, все так же тримаючи чашку в руці, неначе все життя був таким гнучким.
Парубок підвів чашку до очей і дивився крізь неї на відкритий простір..

- Це якийсь ритуал? – Ліза усміхнулась з цікавістю. – Ти так спритно закинув ноги в цю складну позу, що мені аж доторкнутись до тебе захотілось, може ти гумовий?

Андрій усміхнувсь і не відводячи очей від далечіні відповів:

- Ні, це не ритуал. Мені так захотілось помилуватись світом не торкаючись твого тіла.

Він подививсь на Лізу довгим поглядом.

- Дивно.

- Чому дивно?

- Ти якийсь …. – Ліза зам’ялась, вона взагалі не зрозуміла при чому тут світ, коли вона ось тут поряд і чому це він не хоче торкатись її? Дівчина почервоніла і пробелькотіла ледь чутно  - довершений. – Нарешті вона знайшла відповідне слово і тут же відсьорбнула ще ковток чаю.

Хтось позаду закрив їй очі долонями.