Дорога. Третя зустріч з минулим.

Ось. Це сталось.
Ліза, яка відпускала все життя, втрачала і не могла дістатись чужих еталонів, матері чи когось іншого, дівчина, яка мала величезну силу відпускання і тим самим змінювала, як Секстант напрямки шляхів інших десь між Левом та Дівою, коли місяць заглядав на годинки в її світ - ця дівчина на мить РОЗВЕРНУЛАСЬ в обличчя своєму страху.
Вона не обирала світ керманича. Світ, який спопелили, але він всеодно вказує шлях іншим. Вона обирала людяність, доброту. Коли це змінилось?! 
Ліза вигнулась, розкинула руки і широко розкривши рота закричала щосили: АААаааАААААА!!!!!!

Світ затих. Нікого й так не було довкола. Вірніше, хтось та був, але не для дівчини. Вона безсила була віддавати знову частинку себе задля когось, щоб тому чи тій стало добре.

Дівчина увійшла в будинок і побачила зміни. 

В коридорі стояв він, той самий, хто був її колишнім. 

- Ти?! - Парубок дивився здивовано.

- Відчепись. Ти тільки сон. - Ліза вже в іншу мить махнула рукою на постать і, як зазвичай, свайпнула повітря, щоб збити думки, які вкорінились так глибоко та пускали паростки, що дарма було їх викорінити. 

Її пальці ковзнули по повітрю та в секунду їх обпекло вогнем, розплавило шкіру до кісток і ..

- Ай! - Дівчина відсмикнула руку від фігури. Це стан!

Ти ж пам'ятаєш цей стан, коли ти квола йдеш до подушки, ти не здатна нічого робити і твої думки тільки про сон, про те, що ти там з ним можеш бути у сні.... а тоді, коли ти відпочила, лежиш.... твоя голова враз ясніє і вмикаються звуки, кольори- це не пробудження, бо ти не спала. 
Це стан. Не емоція, як зазвичай думають. Радість-це стан. І тільки він генерує емоції щастя. А він випивав щоразу цю радість з насолодою і владно відпускав її додому. Та минуло стільки років. Її джерело висохло... але вночі снилось, що вона радісна. Мозок і тіло знають цей стан. Він незабутній.

Так і зараз. Кожна клітиночка дівочого тіла наповнилась життєдайною силою. Одного дотику вистачило, щоб пробудити цей стан. Вона думала, що він втрачений. 
Ліза обережно наблизила до його обличчя розкриту долоню. 

- Я що сплю чи ти в моїм сні? Де це я? 

- Ми обоє спали. - Ліза відчула, як магнітне поле стало щільним між ними і ось вона, не торкаючись, відчувала хрускіт його сорочки, грубість його джинсів, шкіру його ременя... - Це всеодно сон. Ти не сподівайся, що я повернусь. Я вбила тебе. 

- Так я ж тут. - Він протягнув до неї руку і пальцями підчепив пасмо волосся, обпік дотиком шкіру її шиї. Вона не противилась, а відкрилась. Він залишав опік за опіком, а вона їх вже не відчувала. 

- Ходім. - Ліза потягнулась пальцями по його пальцях, вище по передпліччю. Там сорочка не так обпікала її шкіру. - Ходім, я тобі дещо покажу. 

Серце її калатало так, що готове було вистрибнути йому в руки і там вибухнути фонатном крові. Дівчина це уявляла і відчувала його владу над нею. 
Вона повела хлопця коридорами і відкрила кімнату. Там було ліжко. 

- Ти невгамовна. Я вже жонатий. - Він скалився білосніжними зубами і в його очах блиснули біси. Не бісики, а саме біси. 

- Я знаю. Ти й тоді був жонатий. - Вона вивчала світ бісів і тепер мала козирі. 
Дівчина штовхнула його на простирадло. Зірвала з дзеркала завісу і жбурнула в нього. 
Завіса спалахнула полум'ям із дзеркала. Там, в задзеркаллі стояла стара і усміхалась. 
Ця стара з кожним його криком молодшала. 

Ліза підійшла до вікна. Вона вже не чула його, бо він був у пеклі і там кричав. В її пеклі. Особистім. створенім саме для нього. 

Жінка, молода і статна вийшла з дзеркала і стала за Лізою. 

- Я так довго спала. Обійми мене, ми нарешті разом. Мамо. 

- Я навіть не думала, що моя внутрішня дитина може вийти на волю і набиратись досвіду без мене. - Жінка з дзеркала обійняла Лізу. - Тепер ти маєш досвід. А я тепер з тобою. 

Внизу закалатав дзвоник. 
Ліза стояла в кімнаті одна. Дзвоник калатав і калатав. 
- Йду! - Гукнула вона.- Вже йду! 
Спокійно, з владою цілісної жінки Ліза спустилась вниз і відкрила двері.

- Перепрошую, - на порозі стояв юнак і усміхався, - я, здається, заблукав. Мені потрібно було проїхати на вулицю N, а я не бачу її в цім районі. Тут взагалі немає вказівок. 
- Ти не заблукав. - І додала подумки: "Це я тебе привела сюди. Саме зараз. Бо колись я тебе не могла на тім світі відпустити." 

- Е-е-ем, - юнак перестав усміхатись, - даруйте, я вперше вас бачу.

- Ой, вибачте, - Ліза засміялась, - я пишу книгу і якраз на цій темі ви мене підняли з-за столу.

- Ви ж це несерйозно? 

- Звісно що ні. - Ліза знову засміялась і він розчинивсь в її радості. - Хочете чаю? І ви мені розповісте, куди вам точно потрібно, а я тут все знаю і думаю, що допоможу вам. 

- Та... - Хлопець на мить замовк щось обдумуючи, - я зараз.

Ліза залишила двері прочиненими і пішла всередину готувати чай. Його не було довго. Дівчина розливала настояний чай по чашках і ось він з'явився в дверях кухні. 

- Це я до чаю. Тут не все ціле, я брав в дорогу, але ....ну....це ....не з порожніми ж руками в хату.

- О, ти знаєш звичаї гарного гостя? 

- Ну, бабуня колись вчили. Мою бабуню звати Ганна. 

Ліза стояла і слухала. Хлопець знітивсь: "Навіщо я це сказав?", а вголос запитав: 

- Як вас звати?

- Ліза. Але мені цікаво про вашу бабуню. Ви мені когось нагадуєте, тому я хотіла б дізнатись, чи дійсно ви випадково сюди втрапили? 

- Та... Мене Андрій звати... Мене наче за носа щось водило. Я вперше отак заплутався і навігатор як сказивсь. 

- Там дорога на ремонті і нову побудували, її ще немає в навігаторах.

- Давно? 

- Що давно? - Ліза думала, як давно вона не була собою.

- Давно побудували? 

- А, дорогу, - Ліза запросила за стіл, - вчора. Її тільки вчора закінчили. 

Андрій розгортав смаколики з обгорток, а Ліза допомагала. Їх пальці торкались постійно і струм перебігав з однієї руки на іншу. Слабкий, але достатній для того, щоб магнітне поле тут в цій реальності почало закручуватись з новою силою.