На пагорбах.

Ліза чекала на гостей.

Вона вже отримала звістку від Любові, мами Даринки.

«Прийми…... Втікає, але колись вона зустрінеться з усим, що я ховала від неї.»
Зв’язок став поганючим і Ліза зрозуміла, що Любов десь зникає.

Знову, як і колись, вкотре, щоразу, як тільки Любов доторкалась до свого дзеркала, до свого відображення, вона отримувала дотик до чужої Долі і могла зробити все, що завгодно. Але знов і знов відображення втікало.

Нічого не траплялось.

Ліза видихнула.

Прислухалась до вулиці. Ззовні почувсь шелест і згодом гомін.

«Дзе-лень!»

Дівчина чекала. Ще.

«Дзззззе…..леееень!»

Один короткий, один довгий і …

«Агов! Є хто вдома?!».

Ліза прочинила двері. На порозі стояло четверо.

- Проходьте. Чай вже готовий.

Подорожні зайшли і принесли у відчинені двері затхлий аромат пороху вулиць.

- Всі гостьові готові. – Ліза глянула на Романа. – Ти, Роман?

- Так. Вітаю. – Хлопець трішки знітивсь під поглядом чарівної дівчини. Але її погляд не був люб’язним. Скоріше ворожим.

Більше ні слова.

Троє знали куди йти. Розійшлись.

Ліза схопила Романа за руку і той смиренно став. Спостерігав за іншими, як вони танули в коридорі і як зачинились двері.

- Чай будеш?- Ліза відпустила руку хлопця.

- А вони хіба не будуть? – Парубок намагавсь не витріщатись на дівчину.

- В їхніх кімнатах є все, що їм потрібно. То вже їхнє життя. Ми не будемо заважати.

Її слова прозвучали з притиском, наче вона віддала наказ «стояти» і розумілось це так, наче там, за дверима, що в коридорі не було нічого. Зовсім.

- Так і є. Вони вийшли у свої світи. Це тимчасово. – Ліза наче прочитала думки хлопця.

- Добре. А печиво є?

- Пиріжки. Ти ж любиш пиріжки.

Роман широко відкрив очі. Пиріжки він дійсно любив.

- А, тітка Люба розповіла.

- Ні. – Ліза усміхнулась кутиком рота і знову поклала руку на зап’ясток Романа, так, наче прибила до столу. – Ти посидь тут, ось чай, - вона кивнула на стіл і присунула пелетену тарілку, - а ось пиріжки. Я зараз. Перевдягнусь.

Дівчина зникла за дверима.

«Ну й гостювання. Треба було в діда чи в батька запитати, що відбуватиметься. Та хто ж знав.» Роман взяв пиріжок і відкусив аж до половини. «Ммм…з маком!».

Чай був з трав. Не дуже солодкий.

Втамувавши голод, Рома озирнувсь по вітальні. Підійшов до вікна. Там був садочок. Синиці стрибали на гілці про щось сперечаючись.

Хлопцю стало нудно в очікуванні, яке затягнулось. Він вирішив вийти в коридор.

Там було сіро, напівтемрява. Сучасний дизайн сіро-білих поєднань, холодний, металевий.

Двері були вздовж коридору. Всі без ручок. На дверях таблички. Рома пройшовсь вглиб читаючи імена на табличках.

Всі букви були розвернуті, наче в дзеркалі.

- Я ж сказала дочекатись. – Голос обірвав кроки хлопця. – Ходім.

Ліза підійшла до Ромки і поєднала долоні.

За дверима будинку було тихо. Вулиця десь там, за парканом, ледь шуміла. Прозорі стіни обабіч доріг зберігали приватність подвір’їв та тишу.

- Можна поцікавитись, що відбувається?- Романа вже почало дратувати те, як його, наче песика на шворці, водять.

- Поцікавитись можна. Отримаєш відповідь- і мені скажеш. – Ліза пришвидшила кроки і, не відпускаючи руки Романа, за секунду вже майже бігла.

Хлопець поспівав слідом. Перехожі йшли в своїх справах. Вони вийшли на алею і обабіч були високі портрети тих, що загинули, коли була третя світова.

Хлопець раптом відчув, що не чує шуму, голосів. Він озирнувсь, як це можна було зробити на бігу, знову глянув уперед, собі під ноги. Він не чув навіть власних кроків.
Ось хтось наближається. Роман бачив постать, розрізняв одяг, але, при наближенні, людина ставала наче сіра маса.

- Не дивись на перехожих. – Ліза смикнула руку хлопця і раптово зупинилась. – Стій і дивись на мене.

Роман наче потонув в очах Лізи. Там був металевий блиск, холодний і чарівний. «Вона пройшла пекло, звісно, це тому такий погляд». Хлопець засмутивсь. Йому так захотілось розповісти зараз цій дівчині, що вже весна, зима минула. Скоро "заквітнуть каштани". Що вже щастя.

- Ні. Ще поки сутінки. – Дівчина не зводила погляд з обличчя Романа.

- Ти читаєш думки? – Роман вже не дивувався нічому.

- Моя матір відьма, то що ти хочеш від мене почути? Я не просила цього. Але це в крові.

- Ми ще довго тут так стоятимемо? – Хлопець намагався вивести розмову в нейтральне русло. З нього Даринки вистачило з усіма її потойбічними моментами.

- Ти не тут стоїш. – Ліза знову криво усміхнулась. – Нам тут треба перебути.

- Я втомивсь від нерозуміння.

- Жінок ніхто не розумів. Ми самі себе іноді не можемо зрозуміти, як і ви себе.

Хтось наближався і Роман краєм ока вичепив, що фігура йде до них. Просто прямує так, наче їх тут немає.

- Не бійся.

Раптом вимкнулись кольори і все навколо стало сіро-біло-чорним.

«Що це?!» - Затіпалась думка в голові Романа. – «Що я в біса таке випив? Який то мак був?»

Ліза гигикнула:

- Ні, все то було нормальним. Просто ти зараз поряд зі мною. – Ліза помовчала.

Роман чекав, що вона продовжить. Ось ось. Зараз.

- Дивись. – Ліза ворухнула пальцями в долоні Романа.

Вони й не помітили, що тепер не Ліза, а Роман тримав її за руку.

- Куди, - не розчіпляючи зубів, запитав хлопець, - на людину?

- Так. Бачиш, не складно читати думки інших, еге ж?

- Не складно. Коли на одній хвилі.

- Спостерігай.

Світ знову увімкнув фарби. Звуки заполонили ефір і Роман просто виділяв низьку дівчину в плащі з каптуром, накинутим на голову. Вся фігура була в чорнім. Худенька, низенька, вона наче пливла по тротуару, а не крокувала.

«Очманіти! Та вона таки не торкається асфальту!» - Роман широко відкрив очі.