Дорога. Перша зустріч з минулим.

Дівчина бігла по довгих коліях, перестрибуючи з шпали на шпалу. Ноги невтомно і автоматично цибато підскакували по бетонних поверхнях: «цоб-цоб, цоб-цоб, цоб-цоб» - саме так стукає поїзд колесами: «цоб-цоб, цоб-цоб, цоб-цоб».

Темніло. Дівчина розхристала куртку і потягнула шарфик до низу. Ноги не звертали увагу на рухи дівчини, вони й далі підстрибували не збавляючи темп: «цоб-цоб, цоб-цоб, цоб-цоб».

Навколо фігурки, що бігла, в місячнім сяйві спалахнула пара, вирвавшись теплою душею з-під куртки та шарфу.

«Цоб-цоб, цоб-цоб, цоб-цоб».

- Фууух…. – Дівчина зігнулась у видиху раптово зупинившись. Прислухалась. Вже було поночі і тихо навколо. Не чути ні собак, ні транспорту. Траса була неподалік. Зазвичай жвава, а тут анішелесь. – Чорт, треба було бігти трасою. Хто ж знав, що жодного авто не буде.

Фігура розчинилась в темряві узбіччя посадки і виринула тільки вгорі на шосе.

- Та щоб тобі! – Батько Романа, Богдан, вдарив по гальмах.
В авто всі прокинулись і сон остаточно злетів з тим, як Богдан хряпнув дверима, вискочивши назовні.

- ДВЕРІ! – Гаркнув дід Петро і вискочив за Богданом.

- Ходім вийдем. – Роман стиснув кисть Даринки і вони обоє обережно вийшли з автівки, кожен в свої двері.

- Жива?
- Жива. – Богдан тримав зап’ясток дівчини. 

Та відкрила очі і вп’ялась пальцями за руку Богдана, намагаючись підвестись.

- Тихо-тихо, дитино, - дід схопив її за плечі, крекнув, і впав на коліна поряд але не давши дівчині впасти, коли та крутнулась. – Лежи, кістки цілі?

- Та цілі, пустіть мене! – Дівчина кричала та пручалась від чоловіків.

- Пусти. – Гулко бахнув дід Богдану і відкараскавсь, незграбно рухаючи ногами по асфальту, щоб встати. – Бачиш, скажена якась.

- Та й так. – Богдан теж розігнувсь, але протягнув руки до дівчини, щоб та не впала чи схопилась за руку.

- Дякую. – Буркнула подорожня, хвацько вхопившись за руку чоловіка.

Обтрусилась і :

- Де ви тільки взялись тут на трасі. Нікого ж не було.

- Ми в справах. А от ти звідки вискочила. – Богдан плюнув спересердя на дорогу. – Я ж міг тебе збити!

- Я по насипу видряпалась. Взяла розгон… ну і по інерції. Вискочила.

- Скажена.

- Я вас не бачила.

- Ти вогні авто не бачила?!

- Я під ноги дивилась, а ви мабуть їхали швидко. Хоча, - дівчина оглянула себе, потерті штани та цілі ноги, - здається не дуже швидко. Хм. Дивно. Звідки ж ви взялись?

- З того боку. Паралельного.

Дівчина підвела голову, відірвавши погляд від власних колін,  і скам’янілим обличчям глянула в бік підліткового і майже дитячого голосу.

- З потойбіччя?

- Для тебе так. Вважай, що з потойбіччя. – Даринка ледь усміхнулась.

- Що тут відбувається? – Роман глипав то на ту, то на ту дівчину.

- Назвись, як тебе звати і куди тебе підвезти може?- Даринка говорила, словами. Але підліток Роман та  чоловік Богдан та дід Петро відчували, що за словами розгортаються цілі тексти, які чує тільки Даринка та та дівчина.

- Поліна.

Роман округлив очі і безмовно глянув на Даринку: «Це, випадково не та, «ледь жива»?».

- То куди ти біжиш, Поліно?

- Здається в тому напрямку. – Дівчина махнула рукою в сторону, куди прямувало авто.

- То сідаємо та поїхали. Скоро ранок і нам треба день десь пересидіти.- Бовкнув дід.

- А ви ховаєтесь від сонця?

- Ага. Ми вампіри. – Реготнув Богдан. – Поїхали, підвезем.

- Е ні, я за кермом, - відштовхнув дід Петро Богдана. – Ти вже накатавсь, досить.

Діти всілись позаду.

- Даринко, то ти скажеш, щось?

- Я скажу одне, що я не помилилась з приводу «ледь жива». Та щось в минулім змінилось, раз вона тільки пошкрябана і ми всі тут зібрались в просторі.

- Події розгортаються швидше? – Поліна примружила очі.

- Ні. Подіїі розгортаються інакше. – Даринка усміхнулась.

- То тепер все змінилось?

- Звісно. – Даринка потерла місце, де була пентаграма. Зірка полум’яніла червоним, наче щось вкусило в зап’ясток.

- То ти, виявляється, існуєш. Живою людиною. – Поліна глянула на почервоніння. - Дивно. Світ змінився. Ти можеш спостерігати зміни в минулім і вони в твоїм тілі відображаються. Хворобами.

- Але і ти змінилась. То що ти знайшла в цім світі? Ти ж теж людина. А мені казали, що ти гуру якій смертельно набрид світ матеріального і ти відправилась в тонкі енергії.

- Так і було. Але в якийсь момент зник поріг. І я змушена була зробити крок. І так, я знову людина.

- То що ти знайшла? Інакше б ти не зосталась тут.

- Небагато. – Поліна зітхнула.

- А конкретніше?

- Я бачу, що кілька людей, вірніше, частки душі в тілі людей,  навчились керувати інстинктивними процесами.

- Керувати тілом? – Роман засміявся. – Це нереально. Це ж інстинкти.

- Авжеж, інстинкти. Але є нюанс. Користуючись знаннями себе можна скеровувати власну енергію.

- Яким чином? – Парубок скептично зиркнув на Поліну.

Та не відвела погляд, а тільки пильніше скляними очима зосередилась на «чоловічках» Романа.

- Ти ж знаєш, що твоє тіло говорить до тебе імпульсами: «хочу спати», «хочу їсти»?

- Так. Воно багато чого хоче.

- Ні. Неправда. Тіло хоче перебувати в комфорті і воно запрограмовано на це. Комфорт –це будь-яке місце в безпеці, де можна попоїсти, коли ти голодний і поспати, коли ти виморений – це дві основні потреби для життя.

- І що з того?

- Ти можеш їх дотримуватись і побачиш зміни.

- Які такі зміни?

- Зміни відновлення. Їсти тільки тоді, коли ти голодний. Спати коли ти хочеш спати, вчасно це робити.

- І…?

- Ти запусти цей процес і спостерігай. Ти спостерігач. Але це фоном. Бо є інші завдання життя. Та ці два виконуй не замінюючи їх нічим іншим.

- І не їсти, заїдаючи стрес чи за компанію?

- Авжеж. Бо ти в комфорті повинен тримати тіло.