Фінал!

Усю ніч Наташа не зімкнула очей. Вона тихо ридала, лежачи біля вікна, крізь яке світило тремтливе світло місяця. Соня, закутавши її в теплу ковдру, знову і знову повторювала:

— Назера там буде в порядку… У парку тепер посилена охорона, ми зможемо приходити до неї, бачити її, коли забажаємо…

Літо минуло, наче один довгий сумний день.

Знову настав час відкривати театр. Але Наташа вперто хитала головою:

— Без Назери… це вже не те.

Та друзі не дали їй потонути в смутку — змусили підвестися, вмитися, одягти сценічну сукню і повернутися до життя.

І ось знову — прем’єра.

Наташа сиділа в режисерській рубці поруч із Томом і пильно стежила за грою акторів.

Сцена, наповнена музикою, світилася у променях софітів. Солістка, наче героїня опери, виводила довгу ноту:

— І ооось я стою над обривооом твоєї любоовіі…

і раптом, на повному серйозі, замість фінальної фрази вирвалося:

— І вооовки воють, що?!

Наташа, розгубившись, кинула погляд у сценарій — там такого рядка не було.

— Що за… — почала вона, але не встигла договорити.

Просто зі сцени — з-за декорацій — вирвалася справжня зграя вовків! Чотири величезні, мабуть, самці, і ще один вовк у знайомому ошийнику. Поряд із ним ішов величезний сірий красень, а за ними — кілька крихітних, кумедних вовчат.

Вони, наче актори-імпровізатори, почали виляти хвостами, гратися з реквізитом, весело гарчати, бігати між декорацій. Бідна співачка, з відкритим ротом, завмерла посеред сцени — від шоку в неї навіть парик сповз на очі.

Зал шалів від сміху й оплесків, вирішивши, що це частина задуму.

І тоді Наташа, взявши мікрофон, розсміялася крізь сльози й промовила:

— Цей спектакль я присвячую всім своїм друзям… коханцям… колишнім… ворогам… і вовкам!

Вона кинулася вниз зі сцени, просто в обійми Назери. Зал вибухнув оваціями. Нікому не було діла, що прем’єру зірвано — головне, що сім’я знову разом.

Після відкриття всі друзі разом із волонтерами вирушили святкувати в руїни старого замку.

Поки інші пили вино й сміялися, Соня, Наташа й Назера зі своєю зграєю тихо сиділи на березі річки Ніро, що протікала крізь увесь парк і впадала в море.

Вода текла рівно, і здавалося, що вона забирає з собою всі образи, всі втрати, весь біль, відносячи його далеко-далеко в безмежні хвилі.

Вони сиділи, обійнявшись, і на колінах у Наташі ніжилися троє маленьких вовчат, тихо сопучи, наче боялися порушити цю нову, тендітну гармонію.