Фортуна!

Час ішов, Назера росла, а разом із нею зростав і хаос, і безлад! Якось, коли Соня сиділа в вітальні й читала журнал, до неї підійшла схвильована Табба.

— Мамо, треба поговорити!

— Та що там, — відповіла Соня, не відриваючись від сторінок журналу.

— Вчора Назера забігла до нашої кімнати з Томом!!

— І? — байдужо перепитала Соня, продовжуючи читати.

— І? І?? Вона увірвалася у найнепотрібніший момент!!

— У момент, коли ви з’ясовували стосунки!?

— Та ні, мамо, вона прийшла, коли ви мирилися!

— О, так!

— І ще й сидить, гавкає, дивиться… Мені соромно про це говорити!

— Нехай вчиться, щоб пацанам з вулиці показувати!

— Мамо, ти жартуєш…

Раптом Таббу збила з ніг Назера, яка втікала від розлюченої Галини, що вибігла з криком:

— Віддай м’ясо! Подивись на неї! Віддай, кажу! Куди ти?! Це на відбивні! Віддай, якщо я тебе спіймаю — буде гірше!

Соня посміхнулася, зробивши ковток кави, і потягнулася.

— Бачиш, а ти кажеш, що все погано!

— Мамо, вона порушує наші особисті межі!

— Вона ж ще щеня, зовсім маленька. Коли ти була мала, ти не таке творила!

Не встигла Соня закінчити, як пролунав гуркіт — повернувшись, вона побачила, що штори у вітальні повалені на підлогу, бо, втікаючи від Галини, Назера залізла на них і щось пошкодила!

Закотивши очі, Соня піднялася і визволила Назеру з полону штор. Потім покликала Наташу:

— Наташ, йдемо, нам Назеру треба ще до ветеринара відвести!

Сівши в машину, вони рушили до ветеринара, візит до якого був запланований заздалегідь.

Після візиту до ветеринара вони прогулювалися набережною. Люди весь час фотографували Назеру — адже не кожного дня зустрінеш справжнього вовка!

Поки вони йшли, Соня весь час свистіла на Назеру — бо та чомусь постійно лізла у смітники! Поки вони розмовляли, навіть не помітили, як Назера зникла у черговому контейнері!

Свистнувши голосно, Соня розсердилася:

— Чорт, ви мене без грошей залишите! Ви що, знущаєтеся?!

Наташа йшла поруч і сміялася. Вони гуляили, розмовляли, а то й діставали Назеру за шкірку з чергової сміттєвої пастки!

І раптом натрапили на закинутий ресторан у вигляді невеликого корабля!

— Ого, Сонька, дивись!

— Та ну, це дуже цікаво!

Оскільки будівля була закинута, Соня з Наташею почали її оглядати. Маленьке приміщення у формі корабля — прямо з щоглами! Поруч — покинутий пляж.

— Нда, розруха… — покачала головою Соня.

— Хм, але, можливо, без грошей я таки не залишусь!

— Що задумала? — спитала Наташа.

— Викуплю це, вдихну життя, як вдихнула в офіс!

— Вау! Ти серйозно? — здивувалася Наташа.

— Абсолютно! Викупимо пляж, наведемо лад і відкриємо ресторан просто на березі!

Вони довго блукали по закинутому комплексу і вже фантазували, як все виглядатиме.

— А на щоглах будуть алі вітрила…! — з захопленням сказала Наташа.

— Точно! Саме так! — підтвердила Соня. — Чудово!

— Назеро, тобі подобається? — хотіла спитати Соня, але Назери ніде не було.

— Та вашу ж… — вилаялася Соня, — знову знайшли її в баку!

— Сонь, її б кінологам або психологам показати… Може, вони з нею попрацюють. Бо це вже не нормально! — зауважила Наташа. — І так ти точно без грошей залишишся!

— Ні-ні, не залишусь! — жартома відповіла Соня.

Вони поверталися назад до особняка вже пізнім вечором, натхненні тим, що знайшли.

Соня та друзі приїхали на цвинтар.

Соня стояла біля могил своїх батьків і лагідно говорила:

— Мої дорогі, мої найрідніші, у мене все гаразд! Я працюю і мрію відкрити свій власний ресторан. Уже знайшла один забутий комплекс — хоч і виглядає закинутим, але я люблю повертати життя тим місцям, які втрачають свій блиск.

З нами тепер живе одна маленька волчиця — я взяла її з притулку. І знаєте, хоч вона часом пустує, ми всі її полюбили… А вона відповідає нам любов’ю.

Раптом до Соні звернулася Наташа, з усмішкою, але трохи строгим тоном:

— Назера, досить уже! Ну фу, кого ти таке вчиш? Кинь цю справу!

Соня озирнулася і побачила, як Наташа, сміючись, намагається зупинити Назеру, яка грайливо рилася у землі біля могил.

— Соня, допоможи мені! — кликала Наташа. — Вона ж щось накоїть зараз !

Всі навколо посміхалися, спостерігаючи за цією веселою сценкою.

Пізніше, коли всі сіли в машини, Соня помітила в лапі Назери кісточку.

— Звідки це? — здивовано спитала вона.

— Не хочу й знати! — жартівливо відповіла Наташа, повертаючись до вікна.

Взимку Наташа віддала себе роботі над постановками — завдяки їй театр засяяв по-новому і перевершив конкурентів. Соня ж не залишала мрію оживити ресторанний комплекс. Всі були занурені у свої справи, і нічого не віщувало проблем.

Нарешті настав час закривати театральний сезон і йти на канікули. Вдале завершення сезону відзначали разом — у забутому, але вже ось-ось відкритому ресторанному комплексі. На святі зібралося майже все місто!

Лунала музика, весь персонал був одягнений у костюми піратів — адже Соня здійснила свою мрію і відкрила справжній піратський корабель, який назвали «Фортуна»!

Його відкрили урочисто — розбивши пляшку шампанського об борт корабля, і всі вирушили у гастрономічну подорож.

Також вони відправили в море велику пляшку з побажаннями від гостей, кинувши її у хвилі.

А потім настав сюрприз від Наташі для Соні: коли стемніло, запалили вогні і підсвітку корабля. Мали підняти паруси — яскраво-червоні, як у відомому романі «Червоні вітрила», а на головному парусі мав бути намальований портрет Соні, виконаний відомим художником.

І от, коли всі стали відлік часу — 3, 2, 1… — паруси несподівано опустилися, і всі побачили… погризені Назерою паруси!

Було і смішно, і трохи сумно одночасно.