Банкет!

Поки Соня, щаслива, мчала, щоб встигнути на відкриття у театрі, за лаштунками панував справжній хаос.

— Том, у нас апаратура глючить! — схвильовано вигукнула Наташа, підбігши до нього.

Том уже по лікоть був у дротах, налаштовуючи мікрофони, коли до Наташі підійшли робітники:

— Нам доведеться трохи відкласти початок, заїло завісу.

Лише-но полагодили звук і розблокували завісу, як трапилося нове лихо — в усьому районі зникло світло! Наташа, і без того напружена, ледь не завила, мов вовчиця, від злості. Але коли вона вже зневірилася і подумала, що все доведеться скасувати, раптом світло знову спалахнуло.

Вона з Томом побігла перевіряти кожну деталь, і вже біля головних дверей зібрався натовп глядачів.

— Ну де ж вона? — нервувала Міра, найкраща подруга Соні, мама Насті й дружина Красавчика. Разом вони були частиною мафії, якій належало ціле місто.

— Не хвилюйся, — обійняв її Красавчик.

— Як тут не хвилюватися, якщо я відчуваю, що щось не так!

До них підійшли старші пані — Єлена, Марія та Галина, мачуха Соні, а також її сестра Фейга з чоловіком Тареном.

— Ну що, готові? — запитала Галина.

— Так-так, усе гаразд, — швидко відповіли.

— Потім усі разом ідемо в мій ресторан на набережній святкувати! — нагадала Фейга.

Нарешті з’явилася Соня.

— О, нарешті! Де тебе чорти носили? — вигукнула Міра.

— І не питай, рідна, і не питай… — відмахнулася Соня.

Поки вони розмовляли, у театр почали впускати гостей. Показавши квитки, вони увійшли в хол і застигли від несподіванки: там стояла величезна композиція з гральних карт, пістолета й пачок грошей.

Соня аж оживилася — такого вона ще не бачила.

— Напевно, це те, про що Табба говорила мені по секрету, — шепнула Міра.

— Що саме? — нетерпляче запитала Соня.

— Що перед кожною виставою тут буде нова тематична композиція та фотозона. Тож бери телефон, ходімо робити селфі!

Поки вони фотографувалися, пролунав другий дзвоник, і компанія рушила на балкон, де вже сиділа вся їхня мафія на чолі з Мамаєм.

Нарешті вистава почалася. Одна з головних фішок театру — у кількох сценах актори літали на тросах просто над глядацьким залом, і це зводило всіх з розуму.

Чари пролетіли швидко. Фінал — актори на сцені, поклон, овації, квіти. Зал вибухав оплесками, а Наташу буквально завалили букетами.

Після вистави всі дружно перебралися до ресторану на набережній.

Столи ломилися від страв, келихи дзвеніли, і всі навперебій вітали Наташу та її команду. Це був справжній прорив — перша прем’єра нового театру, і ще яка!

І ось, коли настав момент вручення подарунка, Міхеліна нахилилася до Соні:

— Ти ж приготувала їй подарунок?

Соня, доїдаючи величезний шмат торта і запиваючи його вином, з повним ротом промовила:

— Ага… гже ганєшно… 

Вона ковтнула останній шматочок, витерла губи серветкою й таємниче вийшла з залу.

Через хвилину двері ресторану розчинилися, і Соня урочисто увійшла під гучну музику, у супроводі двох волонтерів, які котили невелику клітку, накриту простирадлом.

У залі запала тиша.

— Наташо, ти найкраща! — почала Соня. — Ти справилася, стала сильнішою, досягла так багато — і це тільки початок! А цей подарунок — від усіх нас!

Пролунав барабанний дріб, Соня скинула простирадло — і всі ахнули.

— Ооо, це цуценя! Таке миле! — вигукнув хтось із натовпу.

— Соня, ти ж знаєш, я не люблю собак! — розгубилася Наташа.

— Знаю… А це й не собака! — хитро всміхнулася Соня. — Це “собака”, який ніколи не гавкає, але може з’їсти твого ворога!

Під сміх гостей вона обережно дістала з клітки Назеру — молоду вовчицю.

— Це тепер твій друг і провідник, — сказала Соня з теплом у голосі.

— Що?! Вовк? — витріщилася пані Єлена.

— Так, вона каже, що це вовк! — підтвердила Галина, все ще не вірячи своїм очам.

— Ну, дітки… від Соні можна було чекати будь-чого, але щоб вовк! — підняла келих шампанського Марія й хвацько його осушила.

Свято тривало до пізньої ночі. Хтось танцював, хтось грав у карти, а під кінець вечора Соня й Наташа сиділи на теплому піску біля берега. Місто сяяло в місячному світлі. На колінах у Наташі згорнулася клубочком Назера, тихенько дихаючи.

Десь неподалік, біля ресторану, Галина, Марія, Єлена й Фейга, розчулені вином, затягнули пісню:

«Що це було, що це буде,

Серце не знає — час забуде,

Вітер твої сліди знесе,

А душа все одно тебе знайде…»

І в ту мить здавалося, що це не просто банкет, а початок чогось великого.