Знайомство!!

Соня вийшла з машини й, стомлена, попрямувала до особняка. Просто в дверях у неї врізалася її донька Міхеліна й почала душити… у своїх ніжних обіймах.

— Мамо, я так скучила! — промовила вона, схиливши голову набік, і з хитринкою запитала: — Сподіваюся, ти не втонула з головою у своїх мафіозних справах і пам’ятаєш, що у Наташі, у Табби, у Тома, у мене, у тебе, у Насті, у Міруель і у… ну, в загальному, у нас у всіх завтра великий день?! Ти ж знаєш, що подарувати Наташі? Адже відкриття театру — це не просто подія, це справжній фурор для міста! А, до речі, я, мабуть, подарую їй того ведмедика… ну пам’ятаєш, якого ми з Настею знайшли на набережній?

Соня йшла коридором особняка, поки Міхеліна без упину говорила. Вона чула кожне слово, але наче крізь туман — думки й досі були у вирі справ. Пристрасті з колишнім директором театру ще не вщухли. Той, під приводом реставрації та «покращення» театру, взяв у її мафії чималі гроші… але в якийсь момент зник. А разом із ним зникли й гроші, що, мабуть, побігли за ним.

Обійнявши Міхеліну, Соня рушила до кімнати Наташі. Відчинила двері — і побачила, як Наташа сидить над сценарієм…

— Наташо, ти що, плачеш? — запитала Соня, підійшовши й обійнявши подругу.

— Ні, Соню… я просто хвилююся. Я не зможу… я — ні! Давай відкриємо, а потім ти передаси театр Таббі, вона ж краще впорається! І просто ми з тобою поїдемо… добре? Я не зможу бути директором і режисером!

— Ні, зможеш. Подивися на мене! — Соня підняла її підборіддя, змусивши зустрітися поглядами. — Тобі зараз нічого не треба, крім одного: творити, писати репертуари й надихати людей. Все!

— Але, Соню…

— Досить! — перебила вона. — Ти ж писала сценарії, ти вчилася на режисера. Та йди ти в ліс по дрова, що я тобі буду розповідати! Давай вперед: напишеш кілька сценаріїв — і ось уже майже готовий репертуар. А зараз — вмийся й лягай спати. Сподіваюся, ти не голодна? Якщо так — тільки скажи, я накажу Галині  приготувати щось смачненьке.

— Ні, Соню, дякую… я переїла. І, чорт забирай, коли я вже схудну… Соню, може, він мав рацію? Може, я справді ніхто? Ну, а якщо чесно — подивися на мене…

— Щоб я більше цього не чула! — рішуче перебила Соня. — Ні його імені, ні його убогої душі в цьому домі!

— Але…

— Лягай! І спробуй, хоч одну ніч, нормально виспатися. Ой, це що у тебе, око сіпається? — стурбовано запитала Соня. — Так, усе, в понеділок заїдемо до лікаря… Ні, зараз я принесу тобі магній, і ти його вип’єш! 
Вранці Соню розбудив тихий, надривний плач, що долинав з першого поверху.

Нічого не розуміючи, вона різко підвелася, босоніж побігла до дверей, і ледь не злетіла вниз, ковзаючи по крутих сходах, мов камінчик у гірському потоці.

На першому поверсі, у вітальні, зібралися Міра, Табба, Том та інші хлопці. Всі сиділи понурі, ніби час завмер. Міхеліна й Настя ридали, не зупиняючись, а в їхніх голосах було щось дитяче й беззахисне.

Соня підійшла ближче — і серце стиснулося. На килимі лежало бездиханне тіло Мірави, золотистого ретривера, який жив із ними відтоді, як уся їхня велика родина переїхала до цього старого особняка.

— Соню… це дуже поганий знак… — тихо прошепотіла Наташа, кинувшись їй в обійми.

Соня обняла її міцно, вдихнула, наче ковток холодного повітря, й різко підняла голову:

— Значить так! Усі — зібратися!

По-перше: Фейго, відведи дітей у кімнату і залишайся з ними.

Красавчику, Улюкаю — заберіть бідолашну Міраву… обережно.

— А ти, Наташо… ти сьогодні снідала?

— Так, — схлипнувши, відповіла та, витираючи сльози.

— Чудово. Бери Тома, Таббу і Дашу, і негайно їдьте до театру.

А я заїду в офіс, потім — маю ще одну важливу справу.

Соня кинула на всіх погляд, у якому було більше сталі, ніж смутку:

— Ідіть і зробіть так, щоб сьогодні глядачі затамували подих від прем’єри. Щоб вони плакали і аплодували стоячи! Вперед!

Сказавши це, вона різко розвернулася, взяла пальто, вийшла надвір і, сівши в машину, рушила у свої таємничі «справи».

Зробивши всі справи в офісі, що розташувався у колись покинутому будинку, який вони з командою викупили й відродили, Соня вдихнула на повні груди. Колись тут були лише порожні стіни й холодний пил, а тепер — дорогий ремонт, живі голоси, світло у вікнах. Будинок із витонченою ліпниною та балкончиками стояв просто на набережній. З вікна кабінету Соні відкривався краєвид — вся набережна, широка тераса й пляж, що належав ресторану її сестри Фейґи.

Вона вже збиралася йти, коли раптом її погляд зачепила реклама в інтернеті.

— Ну ось… — усміхнулася вона сама до себе. — І добре, що все добре закінчується… або починається. Ось і удача, ось і подарунок… Ось і наш зелений світ.

Схопивши сумочку, Соня вийшла з офісу, сіла до машини й через годину вже була на місці.

Її зустрів Антон — і, підійшовши, галантно поцілував руку:

— Хто б міг подумати! Софіє, якими ж долями! Як давно я вас не бачив!

— Та от… вирішила подивитися, як тут, у моєму волонтерському центрі, йдуть справи. Як утримуються звірі. І, уявіть, випадково побачила вашу рекламу. У вас нові підопічні? — усміхнулася Соня.

— О, так! Ходімо, я покажу. У нас тепер чимало врятованих собак. Ось, наприклад, басенджі — африканська порода! Уявляєте, вони зовсім не гавкають…

Соня нахилилася, погладила рудих, мов сонце, цуценят, але вже за мить повернулася до Антона:

— Ммм… гарні, але… а є щось справді незвичайне?

Антон провів її до тераріуму, де жили екзотичні тварини, аж до невеликого приміщення з… крокодилами.

— Ого! Антоне, ви мене дивуєте! Крокодили?! — Соня засміялася дзвінко, як дитина.

Вони йшли притулком, розмовляли, сміялися… І раптом Соня зупинилася. У кутку, притиснувшись від страху, сидів нещасний стаффорд, а перед ним — ричав, хто б міг подумати, справжній вовк.

— Приберіть Луну! — різко крикнув Антон до співробітників.

Але Соня підняла руку:

— Зачекайте, Антоне… Це що, вовк?