вовченя!

Сніг, нарешті, перестав сипати. Сіре небо розірвалося — і з-за хмар показалося тьмяне зимове сонце, що схилялося до заходу. Усе навколо ніби видихнуло: ліс став чистішим, чистішим і повітря — наче сам час завмер у цьому мертвенно-прекрасному спокої.

Ігор і Настя крокували засніженою стежкою вглиб лісу національного парку. Вони були волонтерами — поруч, всього за кілька кілометрів, знаходився їхній волонтерський центр.

Антон, керівник, наполягав: «Самим у ліс без підготовки — ні ногою. Небезпечно. Навіть незважаючи на те, що браконьєрів тут не було вже три роки, ліс лишається лісом — величезним, глухим і непередбачуваним.»

Але Ігор не міг втриматися. Він хотів показати Насті те, про що розповідали старі мисливці й місцеві жителі — руїни стародавнього замку на березі річки Ніро.

— Блін, — Настя здригнулася від холоду. — Навіщо ми сюди пішли? Незабаром темнітиме, повертатися годину. І якщо ти пам’ятаєш, Антон категорично заборонив нам так просто бродити…

— Ти не розумієш, — перебив її Ігор з іскрою в очах. — Це не просто купа каменів. Це майже замок! Історія! Уяви: століття, лицарі, легенди…

— Вовки, — похмуро додала Настя. — Або, не дай Боже, браконьєри.

— Ми ж усіх браконьєрів вигнали ще два роки тому. Тут давно нікого не… —

І тут же завмер.

Крізь тишу, прорізаючи засніжені крони, раптом пролунало виття. Протяжне, леденяче, нереальне.

Вони подивилися одне на одного — і обидва зрозуміли: звук доносився звідти, де, за словами Ігоря, мали бути руїни.

— Це звідти… — прошепотів він.

— Стій, Ігорю. Що робитимемо? — Настя стиснула його руку.

Вони вийшли на засніжену галявину. Там, у відблисках західного сонця, серед напівзруйнованих стін лежали два мертвих вовки. А між ними — крихітне вовченя, що тремтіло, напівзамерзле, втиснулося в сніг, ніби хотіло провалитися крізь нього.

— Браконьєри, — видихнув Ігор.

Він одразу схопився за рацію, викликаючи підкріплення.

Поки вони чекали хлопців, Настя обережно підійшла до вовченяти.

Воно — або скоріше вона, як згодом стало ясно, — була виснажена, знесилена, але, на диво, не проявляла агресії. Настя зняла рукавички, намагаючись зігріти її долонями.

— Тримайся, малеча… Тримайся…

Коли прибули Антон та інші волонтери, вони швидко оцінили ситуацію. Антон був розлючений — за самовільний похід, за ризики, за необачність. Але, побачивши вовченя, лише тихо сказав:

— Забираємо.

Через два тижні

Малеча, яку Настя назвала Луна, вже жваво бігала по притулку — гралася з собаками, ганялася за сніжинками і з апетитом їла з миски.

Її очі все ще були настороженими, але в них з’явився блиск — як у тих, хто знає: вони вижили, їх врятували, і тепер усе буде добре.