Розділ 15.

Я довго мовчала. Здавалося, навіть чайник на плиті боїться видати хоч звук, зберігаючи цю тишу. Дмитро продовжує сидіти навпроти, ніби боїться, що я зникну, якщо він моргне. 

Я не витримую першою. Навіщо ми зустрілися? Щоб поговорити? Тоді я не буду мовчати. 

- Навіщо ти повернувся? - голос виходить дещо різкішим, ніж я планувала, - претендувати на Устима? Забрати його? Після того, як тебе не було сім років? Після того, як ти дав гроші… - я ковтнула, але не відступила, - щоб я зробила аборт? 

Він не відводить погляду. І це розлютило ще більше. 

- Я хочу повернути вас, - відповідає тихо, - наздогнати втрачене. Довести, що помилки можна виправити. 

Я коротко засміялася, без жодної радості. 

- Нас не можна повернути, Дмитре. Ми не загублена річ. 

- Можна, - вперто промовив він, - якщо ще щось залишилося. 

- Нічого не залишилося. 

Промовила це швидко. Надто швидко. Саме це я відчула.

Він знову бере печиво. 

- Я бачу, як ви живете. 

- І що? - голос, наче навмисне, звучить різко, - тепер хочеш купити собі роль батька? 

- Я хочу допомагати. Фінансово. Хоч якось. 

- Нам не потрібно. 

- Катю… 

- Не потрібно, - твердіше повторюю я, хоча всередині щось боляче смикається. Тому що він має рацію. Він бачить. Більше, ніж я хотіла показати. 

Він підводиться. 

- Я піду. 

Я не відповідаю. Просто дивлюся, як він бере куртку. Видно, що дорога річ, коштує як моя квартплата за чотири місяці. 

Спостерігаю, як повільно вдягає, ніби тягне час. 

- Я повернуся, - промовив він біля дверей. 

Я знову промовчала.

Він зробив крок до мене. Зупинився зовсім близько. Я відчула його тепло – знайоме до болю. 

- Дозволь… - сказав тихо, - я мріяв про це сім років. 

Я похитала головою. 

Ні, не можна. Не зараз. І вже точно не після всього. 

Але він стояв так близько. І в його очах було не виправдання, а надія. І щось ще. Те, що я так довго намагалася у собі знищити. 

Я сама не зрозуміла, як це сталося. 

Моя рука різко стиснула одяг, тягнучи до себе. Я піднялася навшпиньки, впилася в його губи. Такий поцілунок складно назвати ніжним. Скоріше він був палким. Нестерпно живим. 

Наче сім років болю, образи, самотності – все вибухнуло в одну мить. 

Його руки моментально опинилися на моїй талії, міцно, ніби він боїться, що я передумаю. І я відповіла ще сильніше, ще глибше, ніби хотіла довести – йому та собі – що це нічого не значить. 

Але значило… розуміла, що від цього не втечеш.

Його дотик, його подих, те, як він затримався на частку секунди, ніби запам’ятовуючи, - все це різало занадто точно. 

Я відсторонилася першою, відштовхнула його долонями у груди. 

Дмитро дивився на мене так, ніби щойно повернув собі цілий світ. 

Я ж ледве дихала. 

- Сподобалося? - голос зрадницьки тремтів, але я втримала погляд, - це востаннє. 

Роблю крок назад. 

- Тепер забирайся. 

Він не одразу рушив. Наче щось ще хотів сказати, але не зробив того. 

Просто пішов.  Я залишилася стояти у квартирі, стискаючи пальці так сильно, що боліло. Здається, найгірше не те, що він повернувся, а те, що частина мене… досі чекала. 

Двері зачинилися. І все. Ніби разом із Дмитром зник якийсь особливий сенс.

Я стояла ще кілька секунд, дивлячись у порожнечу, де він щойно був. Потім усередині щось тріснуло. 

Сльози накрили, наче хвиля. Без попередження. Я навіть не встигла вдихнути нормально – просто схилилася до краю столу і розридалася. 

Весь цей час я вчилася жити без нього. Вчилася не згадувати, не прокручувати ті моменти, не думати про те, що могло бути. 

І ось він просто… повернувся. 

З тими ж очима. З тим же голосом. З тим самим теплом, яке я так ненавиділа за те, що досі не здатна забути. 

- Ідіотка, - прошепотіла я крізь сльози, - яка ж ти дурна, Катю. 

Я не змогла відштовхнути його одразу. 

Бо на секунду… всередині все ожило. 

Я закрила обличчя долонями, намагаючись хоч трохи зібратися, але виходило тільки гірше – плечі здригалися, дихання збилося. Навіть не почула, як відчинилися двері. 

- Мамо? 

Я здригнувшись, різко піднімаю голову. 

Устим стояв у коридорі, стискаючи в руці пачку морозива. Поруч із ним стояла Настя. Обидва дивилися на мене так, ніби світ зараз розвалиться.