Розділ 14.

Катя.

Я навіть іноді уявляла це. Як побачу його десь на вулиці. Або у магазині. Чи навіть в офісі… 

У тих уявленнях я завжди залишалася спокійною, холодною та сильною. 

Але реальність виявилася зовсім іншою, коли прийшла на співбесіду… 

Я тоді хвилювалася через роботу. Думала про зарплату, про графік, про те, як поєднувати все з садком Устима. Стояла біля столу начальника, слухала питання… потім поглянула на того чоловіка, що сидів на дивані. 

У грудях щось різко обірвалося. Тому що я упізнала його. Дмитра. 

Спочатку просто відмовлялася в це повірити. Сім років. Сім років я не бачила цієї людини. 

Він стояв переді мною так, ніби між нами не було жодного часу. 

Серце забилося так сильно, що стало важко дихати.

І разом з цим піднялася така хвиля злості… що мені захотілося втекти або вдарити його. 

Замість цього я зробила інше. Я дістала гроші.  Ті самі. 

Я зберігала їх сім років. Іноді сама не розуміла, навіщо. Може, як доказ чи нагадування. Може, щоб колись повернути їх. 

Я кинула купюри йому в обличчя. 

"Це ті гроші, які ти дав… на те, щоб я вбила нашого сина." 

Я досі пам’ятаю його обличчя в ту секунду. Справжній шок, наче я вдарила його.  

Я тоді пішла, навіть не дослухавши, що він скаже. Встигла тільки вибачитися перед директором, який не зрозумів, що за спектакль розігрався. 

Просто вийшла з будівлі, ніби за мною гналися. І тільки коли зайшла до квартири і зачинила двері… зуміла видихнути. 

Руки тремтіли, я сиділа тоді на кухні, довго сиділа.

Поки Устим щось розповідав про садок, про нову машинку, про хлопчика, який не хотів ділитися іграшками, голос сина повернув мене до реальності.

Тоді я злегка заспокоїлася. Десь глибоко всередині я вже знаю…

Це ще не кінець.

Розумію, що Дмитро може нас знайти, особливо коли я кинула ту необережну фразу про сина. Дмитро впертий, завжди таким був, і це одна з його рис, яка так подобалася в юності.

Разом з тим сподіваюся, що цього не станеться. Що він просто… зникне з нашого життя так само, як колись. І ось тепер він заявився на поріг моєї квартири, практично змусивши запросити до приміщення.

Я поставила чайник на плиту, тільки щоб чимось зайняти руки, інакше вони б тремтіли.

 - Проходь на кухню, - кажу я, не дивлячись на Дмитра.

Він мовчки пройшов за мною. Я відчуваю його присутність так гостро, ніби між нами не було тих семи років.

Кухня маленька, стіл біля вікна, дві чашки, стара скатертина, яку я вже давно збиралася замінити, але так і не виділила на це кошти.

Дістаю банку з чаєм, насипаю заварку у чайник, наливаю туди окріп. Все це роблю так повільно і акуратно, наче кожен рух здатен утримати дистанцію між нами. 

Дмитро мовчки сидить за столом. Я не дивлюся на нього, але відчуваю його погляд. Такий самий, як колись – уважний, теплий… і зараз ще болісний. 

Ставлю на стіл тарілку. 

- Печиво, - кажу коротко. 

Вершкове, те саме. Я пекла його роками. Спочатку для нього. 

Потім – просто тому, що Устим його любив. У нього багато смаків та звичок, які передалися від батька. 

Дмитро взяв одне печиво. Відкусив шматочок, я побачила, як щось змінилося в його обличчі. 

Ніби він на мить перестав бути тут, наче ми разом повернулися кудись далеко. У ті часи, коли він приходив пізно ввечері, втомлений, роздратований. Я чекала його на кухні, ставила чай.

Пекла те дурнувате печиво, питала, як пройшов день. Думала, що у нас так буде завжди. 

Я відвертаюся до вікна, тому що не хочу, щоб Дмитро помітив мої емоції. Але він і так все знає… 

Дмитро заговорив, і його голос звучить тихо. 

- Ти назвала нашого сина… Устимом? 

Я починаю розливати чай по чашкам. 

- Це збіг, не більше. 

Мій голос звучить рівно. Холодно. Я навіть сама здивувалася, як легко це промовила. 

Але коли піднімаю очі, то чітко бачу: він мені не повірив. 

Звісно, не повірив, тому що він знав. Знав, що колись ми лежали на дивані у старій квартирі і обговорювали імена наших майбутніх дітей. І тоді він сказав: 

«Якщо буде син – назвемо Устимом. Сильне ім’я. Як Устим Кармелюк». 

Я тоді усміхнулася, кивнула. Сказала, що він дивак. Мій коханий і найдорожчий. 

Дмитро покрутив печиво у пальцях. 

- Катю, - тихо почав він. 

Я різко підняла руку. 

- Не треба. 

Він замовк. Тоді я сідаю навпроти нього і вперше за весь вечір поглянула прямо в його очі.