Розділ 13.

Дорога здавалася нескінченною. Я навіть не зумів запам’ятати, як опинився у машині, як виїхав з парковки, як проїхав половину міста. Перед очима стояло тільки одне. Катя. 

Її обличчя, яке снилося мені стільки років. Також її голос: "…щоб я вбила нашого сина." 

Стільки разів за ці сім років я уявляв, що знайду її. Думав, що скажу. Як попрошу вибачення. Але жодного разу не думав про дитину. Тому що був впевнений, що її не існує. 

Машина зупиняється біля старої п’ятиповерхівки. Зупиняюся, після чого кілька секунд сиджу непорушно, дивлячись на будинок. Катя тут. Вона живе у цьому пошарпаному домі, у цьому під’їзді. 

Моє серце почало калатати так, що у грудях стає важко дихати.  Я виходжу з машини.

Під’їзд пахнув фарбою і старим пилом. Десь на сходах хтось голосно сміявся, зверху грюкнули двері. 

Я піднявся на потрібний поверх, двері які шукав знаходилися переді мною. Рука зависла у повітрі. 

Вона ж точно не захоче мене бачити, але відступати не збираюся. Вже більше ніколи не відступлю. 

Я натиснув на дзвінок, через кілька секунд почулися кроки. Легкі та швидкі. 

Ручка клацнула. Двері відчинилися і я завмер. Переді мною стояв хлопчик. Років шість… може, сім. 

Темне волосся трохи скуйовджене, великі блакитні очі дивляться на мене з цікавістю. Такі очі, як у мене.  В ту ж секунду мене наче вдаряє струмом. 

Я ж бачив цього хлопчика. 

Перед очима раптом спалахнула картинка. 

Дитячий майданчик. Мій перший день після повернення в Україну. 

Він тоді підбіг до мене, ми поговорили. Ці блакитні очі я, хоча й помітив, але навіть подумати не міг…

Я дивлюся на хлопчика перед собою, відчуваю, як земля повільно йде з-під ніг. 

Ті самі очі. 

Ті самі. 

Я бачу їх щоранку у дзеркалі. 

Хлопчик нахиляє голову, розглядаючи мене. 

- Добрий день. Ви до кого? Я думав, це сусідка, тому й відчинив. Вона другий тиждень мамі двісті гривень не повертає. 

Його голос дзвінкий і зовсім дитячий. 

У горлі раптом пересихає. 

- Я… 

Слова не виходять, дивлюся на нього і відчуваю, як у грудях щось ламається. 

Хлопчик раптом примружився, потім його очі розширилися. 

- Я вас знаю. 

- Невже… 

- Так. Ви той дядько з майданчику, що валізу за собою тягнув. 

Його усмішка така щира, що стає боляче дихати.

Я повільно опускаюся навпочіпки перед ним. 

- Точно, - прошепотів я, - ми бачилися вже. 

- Як тебе звуть? 

- Устим, - відказує той. 

Мене наче пересмикнуло. Саме так ми планували назвати свого сина… ми з Катею мріяли, що у нас будуть діти. 

Зараз відчуваю, як руки помітно тремтять. 

Я майже боюся поставити питання. 

- Устиме, - тихо кажу я, - мама вдома? 

Хлопчик киває. 

- Так. Навіщо вам? Ви хіба її знаєте? 

Я вже збираюся відповісти, як за його спиною чую знайомий голос. 

- Устиме, з ким ти розмовляєш? 

Моє серце завмирає, піднімаюся на рівні ноги. 

І ту ж секунду у коридорі з’явилася Катя. 

Вона робить крок, щоб одразу побачити мене. 

Світ ніби знову зупиняється. Катя різко зблідла. 

Її погляд метнувся від мене до хлопчика. І назад. 

А я дивився на них обох. І тепер уже знав. 

Знав абсолютно точно. 

Переді мною стояв мій син.

Катя також стояла навпроти і просто дивилася на мене. 

Завмерла, на її обличчі швидко з’явився той самий знайомий холодний вираз – ніби вона миттєво підняла стіну між нами. 

Але я надто добре її знаю. В її очах блиснула волога, що змусила зрозуміти: вона ледве стримує сльози. 

- Чого ти хочеш? – тихо запитує вона. 

Жодного привітання. Нічого, тільки це. 

- Я можу зайти? 

Її вуста скривилися. 

- Ні. 

Вона вже почала зачиняти двері, але я машинально виставляю руку і упираюся долонею у поверхню.

- Якщо виженеш мене, - кажу я, намагаючись говорити спокійно, - я здійму такий крик, що сусіди повибігають з квартир. 

На секунду між нами все стихає. 

Катя дивиться на мене так, ніби не може повірити, що я це сказав. 

Потім раптом її пухкі вуста смикаються.