Розділ 12.

Дмитро.

Двері зачинилися. 

Я стояв нерухомо, дивлячись на двері, за якими щойно зникла Катя. 

Катя. 

Сім років. 

Сім років я мріяв побачитися з нею, вже понад місяць шукаю, повернувшись на батьківщину. 

І раптом вона просто… зайшла у цей кабінет. 

Мені здалося, що серце досі не вірить у те, що сталося. Воно билося так швидко, що у грудях виник тупий біль. 

Я повільно опустив погляд. 

Під ногами лежали гроші. Купюри розсипалися по підлозі, ніби хтось жбурнув листя. 

Це ті гроші… 

Я навіть не пам’ятаю, коли нахилився і підняв одну з купюр. Пальці тремтіли. 

Перед очима стояло її обличчя. 

Та сама Катя. І водночас… зовсім інша. 

Вона стала ще красивішою. 

Світле волосся, що струменіє по плечах. Така ж світла шкіра. Ті самі великі очі… тільки тепер у них було стільки холоду, що я ледь витримав цей погляд. 

Але навіть крізь цей холод я побачив те, що не міг забути. 

Катю. Мою Катю.

Дівчину, яку я колись кохав так, що думав – задихнуся від цього почуття. 

- Дмитре, ти нормально? - обережно запитує директор. 

Я навіть не одразу зрозумів, що він звертається до мене. 

У голові лунає тільки один голос. 

Її голос. 

Тихий, але сповнений отрути. 

"Це ті гроші, які ти дав… на те, щоб я вбила нашого сина." 

До мене дійшло… 

Нашого… сина. Сина. 

Я різко провів рукою по обличчю. Ні. Це… неможливо. 

Я пам’ятаю той день так чітко, ніби він був вчора. 

Маленька кухня. 

Катя стоїть біля вікна, обійнявши себе руками. 

І каже: Я вагітна. 

Я тоді був таким ідіотом. Наляканим, дурним, егоїстичним ідіотом. 

Думав, що переїзд до Берліна важливіше, ніж наш спільний малюк, наше щастя. Думав, що життя тільки починається, і раптом – дитина. 

Я сказав те, що сказав. І досі ненавиджу себе за ці слова. 

"Зроби аборт."

Я заплющую очі на секунду, знову чую її голос, що прозвучав нещодавно. 

"…щоб я вбила нашого сина." 

Тоді різко відкриваю очі. 

Як вона могла це сказати? Як вона могла знати, що це син? 

Є тільки два варіанти. Або вона сказала це на емоціях… 

Або… вона не зробила аборт. 

- Дмитре? 

Я навіть не поглянув на директора. 

У голові тільки одна думка. 

Дитина. 

Моя дитина. 

Наш син. 

Я раптом згадав її обличчя, коли вона кидала гроші. 

Злість. Біль. І щось ще.

Те, що я знаю, надто добре. 

Вона не байдужа. 

Якби їй було все одно – вона б просто мовчки пішла. 

Але вона носила ці гроші сім років, щоб кинути їх мені в обличчя. 

Я повільно видихнув і раптом усвідомив ще одну річ. 

Я знайшов її. 

Випадково. 

Після всіх цих років. 

Я шукав її скрізь: 

через спільних знайомих, через університет. Навіть намагався знайти її родичів. 

Вона просто жила десь тут і сьогодні зайшла у цей кабінет. 

Стискаю купюру у кулаці. 

Катя… 

Перед очима знову постало її обличчя. Той момент, коли наші погляди зустрілися. 

Я бачив це. Вона була щаслива. На мить. 

Лише на одну секунду. 

Але я бачив. 

І цього вистачило, щоб у грудях знову все перевернулося. 

Я тихо кажу, майже сам до себе: 

- Я знайду її.

Тільки зараз розумію, що мав би побігти за нею, наздогнати те, що втратив. Але разом із тим розумію, що нам обом потрібно обдумати те, що сталося. 

Катя б точно зараз мені нічого не сказала. Я сам повинен діяти. 

У цей час директор здивовано дивиться на мене. 

- Дмитре, може… 

Знову хитаю головою. 

- Я знайду її.