Розділ 11.

Я стояла під дверима кабінету, стискаючи в руках папку з роботами. Пальці злегка тремтіли, але я намагалася переконати себе, що це просто хвилювання перед співбесідою. 

«Це просто робота, - нагадую собі, - все ж таки, потрібно почати працювати за стабільну зарплату. Годі вже метатися». 

У приймальні пахне кавою і дорогими парфумами. За скляною перегородкою хтось тихо розмовляє по телефону, клавіатура клацає швидко і рівно. 

Я намагаюся зосередитися на цих звуках, щоб не думати про інше. 

- Хто наступний? Можете заходити. 

Підводжуся, глибоко вдихаю, відчиняю двері. 

Кабінет великий, світлий, з панорамними вікнами. За столом сидить чоловік років сорока – очевидно, директор. Він привітно усміхається і жестом запрошує сісти. 

Я чемно вітаюся, підходжу ближче. Потім краєм ока помічаю, що ми тут не самі.

Біля стіни, на чорному шкіряному дивані, сидить молодий чоловік. Він нахилений над телефоном, щось швидко гортає, навіть не піднімаючи голови. Дорогий костюм, недбало розстебнутий піджак, темне волосся, трохи скуйовджене. 

Я не звернула на нього особливої уваги. 

«Мабуть, партнер або співробітник». 

- Отже, Катерино, - каже директор, переглядаючи моє портфоліо, - у вас дуже цікаві роботи. Де ви навчалися? Хоча перш ніж почнете розповідати, хочу представити вам декого. 

Киває у бік дивану. 

- Хочу познайомити вас. Це Дмитро. Він інвестує у нашу компанію. 

І ту саму мить молодик на дивані піднімає голову. 

Світ зупиняється. 

Я навіть не зрозуміла, як перестала дихати. 

Блакитні очі. 

Ті самі. 

Сім років. 

Сім довгих років я намагалася забути це обличчя. 

І не змогла.

Моє серце так різко вдарилося об груди, що на секунду стало болючим. 

Ні. 

Це не може бути він. 

Але це був він. 

Дмитро. 

Мій Дмитро. 

Той самий чоловік, який колись стояв переді мною, дивився холодно і впевнено і казав: 

«Зроби аборт, Катю. Так буде краще». 

Я пам’ятаю кожне слово. 

Пам’ятаю, як у мене тоді тремтіли руки, хоча я намагалася це приховати. 

Пам’ятаю, як земля пішла з-під ніг. 

Зараз він стоїть переді мною. 

Живий. Реальний. 

Він тут. Не за кордоном. 

Його очі раптом широко розкрилися. 

Телефон випав з руки на диван. 

- Катя?

Його голос звучить тихо.

Невірно.

Наче він боїться, що це примара.

Він підвівся.

І я раптом побачила щось, від чого серце стиснулося ще сильніше.

Радість. Справжня.

Його очі буквально спалахнули. У них з’явилося щось таке тепле… таке живе… що на мить мені захотілося просто… зробити крок вперед.

Обійняти його.

Не може цього бути…

Дмитро. Я ж кохала його.

 І, мабуть, досі кохаю.

Але наступної секунди у голові спалахнула інша картина.

Маленька кімната.

Суворий погляд.

Гроші на столі.

Горло стискається, життя за останні сім років проноситься перед очима.

Я повільно підходжу до нього. 

Він також робить крок назустріч. 

- Катя… - прошепотів він, майже не дихаючи, - я… 

Я не дозволяю йому закінчити. 

Мовчки відкриваю сумочку. 

Дістаю звідти пачку купюр. 

Ту саму. 

Сім років ці гроші були зі мною. 

Я носила їх у різних сумках, у різних місцях, при різних обставинах. Інколи навіть ненавиділа себе за це… але не могла викинути. 

Тому що завжди мріяла про цей момент. 

Я різко кидаю гроші йому в обличчя. 

Купюри розлітаються по підлозі. 

У кабінеті запала тиша. 

Дмитро навіть не ворухнувся. 

Я дивилася прямо в його очі і відчувала, як усередині все горить. 

- Це… - мій голос зривається, але я змусила себе продовжити, - …ті гроші, які ти дав мені. 

Я зробила крок ближче.