Розділ 10.

Я стою перед дзеркалом уже хвилин десять і все ніяк не можу вирішити, чи виглядаю достатньо нормально для співбесіди. 

Сіра блузка. Темні джинси. Волосся зібране у хвіст. Начебто все охайно. Але у дзеркалі бачу жінку з трохи втомленими очима і очікуванням, що станеться щось недобре. 

Проводжу долонею по обличчю. 

- Треба виглядати бадьоріше, Катю, - кажу сама собі. 

Два тижні тому почала розсилати резюме до різних фірм, кому був потрібен графічний дизайнер. Втомилася перебиватися випадковими замовленнями. Устим росте, отже, ростуть і витрати. 

Настя не може всіх нас тягнути і не зобов’язана. Вона і так стільки всього зробила для нас… 

Тому сьогоднішня співбесіда для мене дуже важлива. Достатньо велика дизайнерська фірма шукає графічного дизайнера, і я майже тиждень готувала портфоліо, перебирала старі роботи, навіть кілька макетів переробила. 

Тепер отримала шанс, яким сподіваюся скористатися. 

Намагаюся усміхнутися своєму відображенню, коли двері тихо відчиняються. 

- Нічого собі, - чую знайомий голос.

Озираюся і бачу Настю, яка стоїть з чашкою кави в руках. У неї сьогодні вихідний, тому виглядає відпочилою, що дуже подобається. 

Сподіваюся, колись я зможу заробляти достатньо, щоб старша сестра перестала гарувати на роботі постійно. 

Вона уважно дивиться на мене, нахиливши голову. 

- Як тобі? - запитую, бажаючи дізнатися її думку. 

- Якщо щиро, то цей вигляд не підходить для співбесіди. 

Я зітхаю, знаючи, що зараз може розпочатися суперечка. 

- Що з ним не так, Анестейшен? 

Сестра робить кілька кроків до мене, ставить чашку на тумбочку. 

- Ти виглядаєш… ну як сказати, треба бути привітнішою. На роботу беруть тих, з ким хочеться працювати. 

Знову повертаюся до дзеркала. 

- Я намагаюся.

Настя мовчить кілька секунд, потім тихіше запитує:

- Щось сталося?

Я не хотіла про це говорити, але й приховувати не стала.

- Нещодавно ми з Устимом говорили…

- Про що?

На мить заплющую очі.

- Він сказав, що йому сподобалося гуляти з Сашком і його татом.

У кімнаті западає коротка тиша.

- Вони ходили на атракціони, - тихо додала я, - синок був… дуже щасливим.

Настя повільно видихає і переводить погляд на чашку недопитої кави.

Я поглянула у дзеркало, але насправді бачила перед собою обличчя сина, коли він говорив: «Це було як гуляти з татом».

- Він хоче мати тата, я це бачу, - продовжую тихіше, - він терпляче зносить те, що поруч батька немає, але йому ж потрібна чоловіча рука. Той, хто буде вести по життю хлопчика, який тільки пізнає життя. 

Настя кілька секунд мовчить, потім несподівано ставить питання: 

- Якби Дмитро раптом з’явився… ти б його пробачила? 

Я різко повернулася до неї. 

- Ні. 

Відповідь пролунала швидше, ніж я очікувала. 

Настя здивовано поглянула на мене. 

- Навіть не подумала. 

- Тут немає про що думати, - кажу знову різкіше, ніж планувала. 

У кімнаті стає тихо. 

Настя взяла свою чашку, зробила ковток кави. 

- Катю… 

- Що? 

- Я не кажу, що ти повинна чекати на Дмитра. Але, можливо, тобі варто задуматися про інше. 

- Про що? 

Настя знизала плечима. 

- Про те, що ти не зобов’язана бути сама.

Я промовчала. Настя також сама, хоча старша за мене тільки на чотири роки. Вона також ще молода, але те, що не може мати дітей, відбиває у неї бажання знайомитися. 

- Ти молода, красива жінка, - продовжує сестра, - і у тебе є дитина, яка хоче мати поруч чоловіка. 

- Він хоче мати батька, - тихо виправляю я. 

- Так, - погодилася Настя, - але іноді ці речі здатні перетинатися. 

Я знову повернулася до дзеркала. Раптом відчула себе незручно. 

- Я не готова до цього, - відказала я. 

Настя не стала сперечатися. 

- Може і так. Але колись доведеться хоча б подумати про це. 

Я зітхаю і знову дивлюся на себе у дзеркало. 

Потрібно йти, не можна запізнюватися на співбесіду. Тому беру сумку зі столу. 

- Спочатку робота, - твердо кажу я. 

Настя усміхається.