Розділ 9.

Катя.

Я не пригадую, коли востаннє так панікувала.

Телефон лежав у моїй руці вже майже гарячий – я дзвонила Устиму знову і знову.

Один і той же сигнал. Довгі гудки. Ніхто не відповідав.

- Прийми виклик, ну ж бо, - шепотіла я, стискаючи пальцями край столу.

Спочатку я злилася.

Потім нервувала.

Потім страх почав повільно стискати груди.

У голові крутилися дурні, страшні думки. Я вже уявляла, як біжу на дитячий майданчик, як питаю у всіх підряд: де мій син?

Я набрала його ще раз.

Потім ще і ще, доки Устим таки не прийняв виклик, сказавши, що скоро буде.

Коли на подвір’ї загальмував автомобіль, я майже вилетіла з парадного.

Серце билося так сильно, що навіть стало боляче у скронях.

З машини вийшов чоловік – батько Сашка, друга Устима.

А за ним… мій син. Живий. Цілий. Спокійний і радісний. У ту ж секунду щось у мені наче обірвалося.

- Устиме! - кидаюся до нього.

Я вхопила його за плечі, оглядаючи, ніби боялася знайти якусь рану. 

- Де ти був? Чому не відповідав? Я дзвонила тобі десятки разів. 

Мій голос зривається, я навіть не помічаю, що вже плачу. 

Устим сіпнувся. Син ніколи не бачив мене такою. 

- Мамо, - тихо говорить він. 

- Ти розумієш, що я тут пережила? - слова сиплються з мене швидко, різко, - ти був на майданчику. Куди ти подівся? Чому ти поїхав кудись, не сказавши мені? 

Чоловік поруч ніяково кашлянув. 

- Вибачте, - каже він, - я забрав Сашка на атракціони. Устим… ну… він дуже попросився поїхати з нами. Я подумав, що він попередив вас. 

Я тільки киваю, навіть не дивлячись на нього. 

Дивлюся тільки на сина. 

- Це правда? - тихіше запитую я. 

Устим опускає очі. 

- Так. До того ж… я сказав, що зателефонував тобі і попередив. 

- І ти поїхав на атракціони? 

Він киває. 

- І тому не відповідав?

Хлопчик нервово смикнувся. 

- Я забув. 

Гірко сміюся крізь сльози. 

- Забув? Устиме, ти ж ніколи не забував про подібне. Завжди був відповідальним. 

Устим нарешті піднімає на мене очі. Великі. Винні. 

- Мамо… пробач. 

Я мовчу, тому що злюся так, що готова вдарити сина. Хоча ніколи такого раніше не робила. 

І тоді він раптом сказав те, чого я зовсім не очікувала. 

- Просто… - він знітився, - мені було так добре. 

- Добре? 

- Так, - тихо сказав він, - ми каталися на машинках. На каруселі. І ще їли морозиво. 

Він говорить це так обережно, ніби боїться кожного слова. 

- І… - він знову подивився на мене, - там був Сашків тато. 

Я відчула, як всередині щось боляче смикнулося. 

- Що далі? 

Устим знизує плечима. 

- Це було як… - він підбирає слова, бажаючи сказати те, що відчуває, - як гуляти з татом. 

Повітря навколо нас раптом стало важким.

Дивлюся на свого шестирічного сина і не можу сказати нічого. 

- Мам… - тихо говорить Устим, - я вперше так сильно радів. 

У мене защеміло у грудях, сльози знову підступають. 

- Чому ти не подзвонив? - ледь чутно запитую я. 

Він чесно відповів: 

- Бо… ти б не дозволила. Ти б сказала, що не можна на цілий день. 

Я опустила очі, тому що син говорив правду. Він мав рацію. 

- Але я не думав, що ти будеш так переживати, - швидко додає він, - я просто… захопився. 

Його маленькі пальці обережно торкнулися моєї руки. 

- Мам, пробач мене, будь ласка. 

І тоді я зрозуміла, що вже не злюся. 

Зовсім. 

Я притягнула сина до себе так сильно, що він навіть пискнув. 

- Ніколи, - прошепотіла я йому у волосся, - ніколи більше так не роби.

Устим обійняв мене у відповідь. 

- Не буду. Даю слово. 

Я заплющила очі. 

І раптом подумала про Дмитра. 

Про те, що десь у світі є людина, яка навіть не знає, як сильно його син сьогодні радів чужому батькові.