Розділ 8.

Дмитро.

Я заходжу до квартири і тихо зачиняю за собою двері.

Кидаю ключі на тумбочку, повільно знімаю куртку.

Сьогоднішній день видався насиченим.

Наче важливий і водночас порожній.

Я щойно дивився квартиру, яку хочу купити.

 Свою квартиру.

Рієлтор каже, що документи вже майже зібрані. Якщо все піде нормально, то через тиждень можна підписати договір.

Через тиждень.

Криво усміхаюся, розуміючи, наскільки це не має значення.

Власне житло.

Це, звісно, добре, хоча який сенс жити тут самому?

У голові крутиться одна думка. Катя.

Чомусь кожна важлива подія у моєму житті все одно приводить мене до неї.

Закриваю очі, і пам'ять одразу підкидає один із тих спогадів, які ніколи не тьмяніють. Тоді ми ще вчилися.

Настя працювала до вечора, і квартира на кілька годин ставала нашою маленькою таємницею. 

Я пам'ятаю той день до дрібниць. 

Зранку небо було важке, сіре. Після пар мені потрібно було підзаробити, грошей тоді постійно не вистачало. 

Я взяв пачку листівок і пішов роздавати їх біля зупинок. 

Люди брали їх неохоче. Хтось відмахувався, хтось навіть не дивився. Вітер тоді тягнув папір із рук, пальці замерзли. 

Під вечір почався дощ. 

Спочатку тихий, потім справжня злива. 

Через годину я був мокрий наскрізь. Куртка важка, волосся липне до лоба, кросівки хлюпають водою. 

Автобус довіз мене майже до дому, але від зупинки треба було ще трохи пройти. 

Я побіг, бажаючи поменше перебувати під холодною водою. 

І коли підбіг до під'їзду… двері раптом відчинилися.

Назустріч мені вибігла Катя з яскравою синьою парасолькою. 

- Діма. 

Вона усміхалася. Щоки розчервонілися від холоду, волосся трохи намокло, але очі… очі світилися так, ніби вона чекала мене цілу вічність. 

- Ти що робиш? - запихавшись, запитав я. 

- Рятую тебе, - весело відповіла кохана. 

Катя підбігає ближче і піднімає парасольку над моєю головою. 

Хоча я вже мокрий настільки, що це виглядає безглуздо. 

- Я б і сам до будинку зайшов, - пробурмотів я. 

Вона поглянула на мене і знову засміялася. 

Як я любив цей її сміх. 

- Біжимо! 

І вона хапає мене за руку. Досі пам'ятаю тепло її пальців. 

Не забув, як ми бігли до парадного під тією маленькою парасолькою, яка майже не рятувала від дощу. 

Пам'ятаю запах її волосся.

Як вона постійно озиралася на мене і сміялася. 

Наче я був причиною всього її щастя. 

Коли ми влетіли до квартири, дівчина одразу почала метушитися. 

- Зачекай хвилинку, - говорить Катя, - ти зараз все тут заллєш. 

Стояв тоді серед кухні, мокрий до нитки, і дивився, як Катя метушиться біля мене. 

Вона принесла великий рушник і, навіть не питаючи, почала витирати моє волосся. 

- Стій спокійно, - наказала вона, - ти ж як дитина, чесне слово. 

Я слухняно нахилив голову, але всередині щось уже почало кипіти. 

Той день виснажив. 

Пари. 

Потім ті кляті листівки. 

Люди, які дивилися крізь мене, ніби я узагалі не існую. 

Дощ. 

І ця вічна втома. 

Різко видихаю. 

- Мене це вже дістало, - кажу я раптом. 

Катя зупинилася на секунду, але рук не прибрала. Продовжила обережно витирати моє мокре волосся. 

- Що саме? - тихо запитала вона.

Проводжу рукою по обличчю, нервово усміхаюся. 

- Все! Це життя. 

Обводжу рукою маленьку кухню. 

- Оце все… розумієш? Постійно рахувати копійки. Після пар бігти роздавати листівки. Думати, чи вистачить на їжу до кінця тижня. 

Поглянув на неї і відчув, як голос сам став жорсткішим. 

- Я не хочу так жити, Катю. Не хочу. 

Вона мовчить, не поспішає відповідати. 

Я продовжую вже практично гарячково: 

- Я хочу нормального життя. Заробляти нормально. Хочу, щоб ти могла купити собі будь-що. Сукню, телефон, подорож… що тільки забажаєш. 

Відчуваю, як щось стискається у грудях.