Розділ 7.

Катя.

Мене викликали до садка посеред робочого дня. Телефон задзвонив так різко, що я здригнулася. На екрані висвітився номер виховательки. У голові відразу промайнуло десяток тривожних думок. 

- Катерино, вам потрібно терміново приїхати, - каже вона сухим голосом, - Устим… побився. 

Я навіть не одразу розумію сенс цих слів. 

- Що зробив? - перепитую я. 

- Побився. Приїдьте, будь ласка. 

Розмова обривається, а я ще кілька секунд дивлюся на телефон, ніби він міг пояснити мені, що тільки-но сталося. 

Устим? Побився? 

Це звучало настільки дивно, що я просто відмовляюся приймати це. 

Мій син ніколи не бився. 

Я швидко зібрала речі і майже вибігла з дому. Дорога до садка здалася безкінечною. У голові крутиться одна і та сама думка: що могло статися? Тут якась помилка. 

Коли зайшла у будівлю, вихователька вже чекала у коридорі.

Її обличчя невдоволене. 

- Нарешті, - каже вона. 

- Де мій син? - одразу запитую я. 

Вона киває у бік групи. 

Я навіть не дослухала і швидко відчинила двері. 

Устим сидить на маленькому стільчику біля шафок. Насуплений, із схрещеними на грудях руками. 

Коли бачу його обличчя, серце різко стискається. 

На вилиці темнів свіжий синець. 

- Устиме! 

Я майже кинулася до нього. 

Він підводить голову, і я відразу обіймаю його, притиснувши до себе. 

- Сонечко, що сталося? 

Я чекала, що він заплаче. Притулиться до мене, як це роблять діти, коли їм боляче. 

Але він навіть не думав плакати.

Мій маленький хлопчик сидів напружений, вперто дивився кудись убік. 

- Устиме, подивись на мене, - тихо кажу я, торкнувшись його щоки. 

Він неохоче піднімає очі. 

- Хто тебе вдарив? 

Натомість мовчання. У цьому він так схожий на Дмитра. 

Я погладила його по волоссю. 

- Синку, скажи мамі. 

Але він тільки сильніше стискає губи. 

У цей момент позаду мене голосно зітхнула вихователька. 

- Він сам винен, - каже вона з явним роздратуванням, - кинувся битися. 

Я повільно обернулася до неї. 

- Перепрошую? 

- До садка прийшли батьки одного з дітей із старшим сином. І ваш Устим… - вона скривилася, - напав на нього. 

Я на секунду втрачаю дар мови. 

- Напав? 

- Так. Без причини.

Відчуваю, як у грудях починає підніматися гнів. 

- Без причини? - тихо перепитую я, - тобто ви хочете сказати, що мій шестирічний син просто так кинувся на когось старшого? 

Вихователька знизує плечима. 

- Діти бувають агресивними. 

Я відчула, як у мене затремтіли руки. 

- Можливо, - кажу холодно, - але мене цікавить інше. 

Зробила крок ближче. 

- Як ви допустили, що мій син б’ється з кимось, хто вдвічі старший за нього? 

Жінка помітно розгубилася. 

- Це сталося дуже швидко. 

Я більше не хочу її слухати.

Взяла Устима за руку. 

- Ми йдемо додому. 

Він мовчки підводиться. 

Забираю його куртку, допомагаю вдягнутися. Разом виходимо із садка. 

Усю дорогу Устим мовчить. 

Я кілька разів намагалася почати розмову. 

- Синку, що сталося? 

- Нічого. 

- Хто тебе вдарив? 

- Ніхто. Я впав. 

Його голос впертий і тихий. Коли заходимо додому, знімаю з нього куртку, сідаю перед ним навпочіпки. 

Тепер можна краще роздивитися синець. Від побаченого серце болісно стискається. Якби побачила того, хто це зробив, голову б відірвала. 

- Устиме, - лагідно кажу я, - мені потрібно знати, що сталося. 

Він довго мовчить, дивлячись собі під ноги. 

Я почала думати, що він знову промовчить, наче голлівудський герой на допиті у фільмі. 

Але раптом синок тихо пробурмотів. 

- То був брат Марка. 

- Який брат? 

- Старший.