Розділ 6.

Дмитро.

Два тижні. 

Я живу у цій орендованій квартирі вже чотирнадцять днів, але досі не відчуваю, що тут можна жити по-справжньому. 

Що не дивно, адже тут все чуже: меблі, посуд, навіть запах. Це ж не мій дім, а тільки тимчасова зупинка… 

Треба подбати про власне житло, але від цього стає трохи моторошно. Як мені жити у своєму домі самому? 

Сім років тому ми з Катею мріяли про власне житло. Навіть про саме скромне, але ми б там були такими щасливими. Хоча ми і так відчували щастя… якого я, телепень, не розумів. 

Прокидаюся рано, цієї ночі спав погано. 

Київський ранок повільно просочується у вікно, світло робить кімнату ще більш порожньою. 

Встаю та варю собі каву… 

Кожна деталь, яку роблю, нагадує кохану. 

Вона варила нам каву, готувала сніданок. Вона, усміхаючись, прасувала мені сорочку, збирала шкарпетки, які я мав звичку розкидати. 

Будь-яку жінку це б дратувало, але Катю – ні. 

Після того, як все ж таки випиваю каву та снідаю (навіть не пам’ятаючи смак страв), починаю робити те саме, що роблю вже два тижні.

Шукати Катю. 

Я почав із найпростішого. 

Поїхав до будинку, де вона колись жила. Двір виглядає майже так само, як сім років тому. Ті самі дерева, ті самі старі лавки біля під’їзду. 

Тільки дітей на майданчику я вже не знав. 

Я стояв під її вікнами довго. Мабуть, занадто довго. Наче сподівався, що вона раптом вигляне. 

Але у квартирі живуть чужі люди. 

Наважився звернутися до сусідки, яку знав тоді. Жінка впізнала мене не одразу. 

- Ти ж… Дмитро, якщо не помиляюся? 

Я киваю, наче боюся зізнатися. Здається, що бути «тим Дмитром» — то злочин. Хоча так воно і є. 

- Катя тут більше не живе, - каже вона, - вони переїхали давно. Років чотири назад. 

- А куди, не підкажете? 

Вона ж тільки знизала плечима. 

Після чого я почав шукати кохану в інтернеті. 

Годинами сидів за ноутбуком, переглядаючи сторінки з однаковим ім’ям. Катерина… Катя… Катруся… 

Та мені попадалися тільки чужі світлини. 

Її там не було.

Наче Катя просто… зникла. 

Я написав старим знайомим. 

Знайшов контакти тих людей, з якими не спілкувався роками. Телефонував спільним друзям, знайомим, навіть тим, яких ледве пам’ятав. 

Ніхто нічого не міг мені підказати. Хоча це нікого і не стосувалося. 

Я поїхав до університету, де вона тоді навчалася. Намагався дізнатися хоч щось. 

В освітньому закладі мені ввічливо пояснили, що подібна інформація не розголошується. 

Потім найняв детектива, але не зумів надати йому практично ніякої інформації. 

Пройшло сім років, все змінилося… 

Катя ніби розчинилася у цьому великому місті. 

Кожного дня я думаю про одне і те саме. Про той день сім років тому. 

Я вибрав Берлін, не її. 

Не нашу дитину. Берлін. 

Я проводжу рукою по обличчі, заплющую очі. Спалахує спогад, як я поклав гроші на стіл. 

Навіть зараз пересмикує від цієї картини. 

Гроші на аборт.

Тоді здавалося, що я роблю єдиний правильний вибір. Ми молоді, у нас ще будуть діти, а зараз це узагалі недоречно. Думав, що тим самим дбаю про Катю, про себе, про наше спільне майбутнє. 

Тепер я розумію інше. Я сам все зруйнував. 

Якби можна було повернути час, я б ніколи так не вчинив. 

Ніколи! 

Хочеться кричати про це, але який сенс? 

Ніхто не почує… вона не почує. 

Дитину це не поверне. 

Клацає замок у дверях, від чого підводжу голову. 

- Ти вдома? - чується голос Саші. 

- Так. 

Він заходить на кухню, знімає куртку, кладе на стіл пакет з продуктами. 

Олександр прилетів до України три дні тому. Мій вітчим буквально змусив його це зробити. Я не став сперечатися, хіба це має значення? 

Справа в тому, що вітчим боїться залишати мене тут самого. 

- Ти знову погано спав? - запитує Саша, уважно придивляючись до мене. 

- Спав, і цього годі, - відказую неголосно.

Сам ставить чайник, потім повертається до мене. Він приблизно знає, чим займаюся всі ці дні. 

- Знайшов її? 

Я хитаю головою, відчуваючи, як горло перетискає, наче мотузкою.