Розділ 5.

Катя.

Я сиділа за кухонним столом із ноутбуком і втретє переглядала свій банківський додаток. Цифри там не змінювалися, хоч як довго на них дивитися. 

Далі тихо видихаю, закриваю екран. 

З індивідуальними проєктами останнім часом все не дуже, точніше, все погано. Замовлення приходять нерегулярно, а ті, що приходять, виявляються дрібними. 

Логотипи за копійки, банери, які потім ще по три рази просять переробити. 

Колись здавалося, що фріланс – ідеальний варіант. Я працюю з дому, знаходжуся поруч з Устимом, особливо коли той був зовсім маленький. 

Але тепер все частіше ловлю себе на думці, що, мабуть, час шукати нормальну роботу в офісі. 

Стабільну. З постійним завантаженням. 

Тому що рахунки не чекають. 

Підводжуся і підходжу до вікна. На дворі ще прохолодно, я машинально обіймаю себе руками. 

Мені раптом згадується моя зимова куртка. 

Стара, поношена, потерта на рукавах. Я вже другу зиму ношу її, переконуючи себе, що вона ще «цілком нормальна».

Насправді, я просто не можу дозволити собі купити нову.

Я тихо усміхаюся сама до себе.

Коли доходить до вибору, на що витратити гроші, відповідь завжди очевидна.

На Устима.

Його куртка. Його взуття. Гуртки. Іграшки.

І я ніколи про це не шкодувала. Син робить успіхи в англійській мові, ми плануємо ще розпочати вчити французьку. Репетитор каже, що у нього схильність до вивчення мов і потрібно хапатися на таку можливість.

Зараз Устим якраз знаходиться у гостях у свого друга, який живе, хоча і далеко, але хлопці регулярно зустрічаються, щоб пограти на майданчику. 

Мама того друга обіцяла потім завезти Устима додому. 

Усміхаюся своїм думкам, тому що з кожним днем мій синок стає все більш самостійним. І це чудово. Життя диктує власні правила. 

До того ж саме ім’я Устим зобов’язує… 

Колись з Дмитром мріяли про спільних дітей. Дмитро захоплювався історією і не раз говорив про Устима Кармелюка, українського героя. Із захватом читав про ті повстанські загони, що очолював цей легендарний хлопець. Неодноразово говорив, що хотів би так назвати нашого сина… 

І я не змогла назвати сина інакше. 

Задумавшись, навіть смикнулася, коли почула знайомий голос. 

- Катю. 

Я озирнулася.

До мене підходить Настя. Сьогодні у неї вихідний, нарешті зуміла відпочити. 

- Знову працюєш? - запитує вона, сідаючи навпроти. 

- Намагаюся, - зітхаю я, - але, щиро кажучи, думаю, що доведеться шукати роботу в офісі. 

Настя пильно придивляється до мене. 

- Серйозно? 

- Замовлень мало. Витрати нікуди не зникають. 

Вона киває, розуміючи без зайвих пояснень. 

Ми трохи помовчали, тому що таку тему обговорювали не один раз. 

Потім Настя продовжує: 

- До речі… про роботу. 

Я насторожено примружуюся. 

- Що? 

- Мій колега тобою зацікавився. 

Не стримавшись, навіть розсміялася. 

- Сестричко… 

- Я серйозно, - піднімає вона руки, - він бачив тебе, коли ти приходила до готелю минулого тижня. 

- І що? 

- Нічого. Просто запитав, хто ти. 

- І ти, звісно, все розповіла. 

- Я сказала, що ти моя сестра і дуже гарний графічний дизайнер.

Настя нахиляється ближче. 

- І що ти дуже красива. 

- Перестань, - трохи роздратовано відмахуюся, - звичайна я. 

- Я не жартую, Катю. Ти ж знаєш, що привертаєш увагу чоловіків. 

Я знизила плечима. 

- Мене це не цікавить. Я не зазнала щастя в особистому житті. 

Сестра мовчить кілька секунд, потім продовжує: 

- Катю, так не можна. 

Піднімаю на неї погляд. 

- Що саме, мила? 

- Замикатися. Ти ще молода. Тобі потрібно думати про себе, про життя. Можливо, про те, щоб знайти когось, хто кохатиме тебе і стане батьком для Устима. 

Якби все було так просто. 

- Настю, - тихо кажу, - я не хочу нікого шукати. 

- Через нього? 

Я не відповіла.

Іноді мені здається, що за ці сім років я навчилася жити без Дмитра. 

Навчилася працювати, виховувати сина, усміхатися людям.