Розділ 4.

Літак торкається злітної смуги, і в грудях щось стискається. Я навіть не одразу зрозумів, що сталося. Просто раптом усвідомив: я повернувся. 

Київ. 

Сім років я не був у цьому місті. Сім років переконував себе, що правильно зробив, коли поїхав. Що Берлін – це шанс, який не можна втратити. Робота, кар’єра, перспективи. Усе те, заради чого люди і залишають минуле позаду. 

Я так і зробив. 

Залишив. 

Майже щоночі снилися вулиці рідного міста, що потопали у цвіту каштанів. Серед них ми гуляли з Катею. Гуляли, інколи зупиняючись, щоб подарувати одне одному палкі поцілунки. 

Якими ж ми були тоді юними та щасливими. Не було у нас грошей, не було впевненості у великому майбутньому. 

Але у нас були ми…

Пасажири почали підводитися, діставати валізи, розмовляти між собою. Хтось поспішав, хтось сміявся. 

Я піднімаюся разом із ними, але рухаюся повільно, ніби тягну за собою не валізу, а цілих сім років життя. 

Коли вийшов з аеропорту, мені в обличчя вдарив прохолодний вітер. Київ пахнув весною, яка мала настати вже через день. Мокрим асфальтом, чимось знайомим, що я не міг одразу назвати. 

Не стримавшись, зупиняюся на кілька секунд. 

Колись це місто було моїм домом. 

І десь тут… могла жити Катя. 

Від самої думки про неї всередині все боляче стиснулося. Я не знав, чи знайду її. Щиро кажучи, шансів майже немає. Київ величезний. Люди змінюють адреси, телефони, життя. 

А ще минуло сім років. 

За сім років люди створюють родини. Народжують дітей. Забувають тих, хто колись зрадив, завдав болю. 

І якщо Катя мене забула… це справедливо.

Тому що тоді я повівся негідно. 

Я боявся не її. 

Не нашої дитини. 

Я боявся того, що життя піде не за планом. 

Злякався того, що можу втратити можливості, кар’єру, свободу. Тоді здавалося, що дитина перекреслить все, до чого так прагнув. 

Я ж хотів дати краще життя собі, мамі, але, найголовніше, я хотів дати краще життя Каті. Дівчині, яку кохав понад усе, яку вважав своєю нареченою. 

У нас навіть була призначена дата весілля. 

І я зробив тоді вибір… 

Я змусив її позбутися цієї дитини. 

Навіть зараз ця думка відгукнулася всередині тупим болем. Не знаю, як вона пережила той день, коли пішла на операцію. 

Не знав, що відчувала. 

Вона сказала, що зробить аборт… 

Я сказав, що чекатиму її у себе вдома, а потім поїдемо до аеропорту. 

Вона не прийшла. Телефон не відповідав. 

Тоді я поїхав без неї. Вітчим тоді прикрикнув, що на літак запізнимося.

Доки їхали до аеропорту, сподівався, що телефон відгукнеться, що Катя таки полетить з нами до Берліна. 

Дива не сталося… 

Стиснувши ручку валізи, повільно рушаю уздовж вулиці. Хоча не був у Києві багато років, але не загубився, тому що рідна земля одразу прийняла, нагадала, як це чудово бути вдома. 

Поглянув на будинок, де орендував квартиру. Поживу тут трохи, але збираюся купити квартиру. Більше з Києва ні ногою. 

Допомагатиму Борису на відстані, якщо потрібно, злітаю до Німеччини. Але житиму тут… 

Якби все повернути назад, я б нікуди не поїхав. 

Одружився з Катею, ми б разом виховували сина або дочку.

Ми хотіли дітей, просто не в той момент. Не тоді, коли збиралися разом летіти до Берліна. 

Обговорювали дітей не один раз. Планували, що якщо у нас буде син, то назвемо його Устимом, якщо дівчинка, то Юлею. Планували не одну дитину. 

І треба ж такому статися, що все це відбулося, коли ми взагалі виявилися не готовими. 

Чи то, може, я не був готовий? 

Дивлюся на невеликий сквер із дитячим майданчиком. Діти бігають, кричать, ганяють м’яч. 

Зупиняюся біля огорожі, сам не знаючи чому. 

Раптом м’яч перелетів через бордюр і покотився просто до моїх ніг. 

- Дядьку! - почувся дзвінкий голос, - киньте, будь ласка. 

Нахиляюся, щоб підняти м’яч, і озираюся. 

До мене підбіг хлопчик – років шести, може, семи. Світле волосся трохи розтріпане від бігу, на щоках рум’янець. 

- Твій? - запитую я. 

- Наш, - серйозно відказує він, - ми тут граємо.

Я простягнув йому м’яч. 

- Дякую, пане. 

Хлопчик узяв його, але на секунду затримав погляд на моєму обличчі. 

І тоді я помічаю його очі.