Розділ 3.

Дмитро.

Берлін я знаю майже напам’ять.

Іноді мені здається, що я можу проїхати його із заплющеними очима: від скла нашого офісу на Потсдамер-Плац до квартири в Мітте, від ресторанів, де мене знають на ім’я, до набережної Шпрее, де я інколи гуляю пізно ввечері.

Сім років.

Сім років тому я приїхав сюди хлопцем із прекрасної столиці Києва. У мене була тільки валіза, а ще дуже впливовий вітчим.

Тепер у мене є значно більше.

Я стою біля панорамного вікна свого кабінету на двадцять третьому поверсі. Дивлюся на місто, яке колись мене лякало.

Тепер воно працює на мене.

Наша компанія починала майже з нічого. Вітчим ризикнув – вклав гроші у технологічний бізнес: системи штучного інтелекту для логістики і великих транспортних мереж. Тоді це звучало як щось занадто сміливе.

Але тепер все змінилося, тому що наші алгоритми використовують у кількох європейських країнах. 

Я – співвласник та генеральний директор. 

У двадцять сім. 

Всі, хто мене бачить, вважають успішним. 

В принципі, так… я успішний. 

У мене є квартира у центрі міста – велика, холодна і майже порожня. 

Є темно-зелений спортивний автомобіль, який купив просто тому, що міг. Є годинник, який коштує більше, ніж колись коштувала мамина квартира. 

Маю рахунки у банках, інвестиції, контракти. 

У мене є ВСЕ! 

Все, що люди називають життям, яке вдалося. 

Проводжу рукою по холодному склу, дивлюся на місто. 

Думаю про те, що у мене немає нічого. 

Ця думка приходить до мене занадто часто. 

Особливо вона виникає вечорами. 

Коли я згадую її. 

Катю.

Мою кохану дівчинку. 

Сім років достатньо, щоб забути людину. 

Принаймні, так кажуть. 

Я пам’ятаю її сміх. 

Як вона хмурилася, коли я міг невдало пожартувати. 

Найбільше пам’ятаю її очі (темні, як літня ніч), коли вона сказала: 

- Я вагітна. 

Я тоді був іншим, мені ж було тільки двадцять років. 

Хлопчисько, який мав високі мрії, які прагнув реалізувати, тримаючи за руку кохану дівчину. 

Ми планували одружитися. Дітей також планували, але не тоді… не у ту важливу мить. 

Досі пам’ятаю, як сказав, і навіть голос не здригнувся: 

- Катю, давай без дурниць. Зроби аборт. 

Прозвучало це так просто, наче я запропонував змінити плани на вихідні. 

Тоді дав гроші, які накопичував протягом двох місяців. 

Її обличчя стало таким тихим. 

Вона не кричала. 

Не плакала. 

Просто подивилася на мене так, ніби я раптом став чужою людиною. 

Потім зникла. Зникла з мого життя.

Я поїхав з вітчимом до Берліна. Той, хоча і здивувався, що Каті немає поруч, але не став особливо розпитувати. Це його не стосувалося, він був зосереджений на задуманому. 

Іноді я думаю про те, що тоді могло бути. 

Якби я сказав інші слова. 

Якби не був таким дурнем. 

Моєму синові або донці зараз було б шість років. 

Шість. 

Я намагаюся уявити цю дитину. 

Темне волосся чи світле? Очі мої чи її? 

Хлопчик чи дівчинка? Хоча яка різниця, коли я власноруч убив цю дитину. 

Я б міг приходити додому не в порожню квартиру. 

Міг би вчитися збирати конструктори або читати казки перед сном. Міг бути законним чоловіком. 

Батьком. 

Міг  бути щасливим.

Я так і не зустрів іншу.

Були жінки.

Достатньо.

Серед них траплялися неймовірно вродливі, розумні, успішні. Але жодна з них не залишалася довше, ніж на кілька місяців.

Тому що я ніколи не дивився на них так, як колись дивився на Катю.

Я відходжу від вікна і беру зі столу телефон. Через тиждень я повертаюся до Києва.

Це рішення не подобається моєму вітчиму. Він вчора майже годину переконував мене передумати.

- Дмитре, - казав він, - твоє місце тут. Ми побудували тут імперію. Звісно, ти зможеш працювати дистанційно, але краще б ти знаходився поруч.

-  Можливо, але імперія не радує, коли у ній немає дому.