Розділ 2.

Устим продовжує сидіти навпроти мене, обхопивши долонями горнятко. Погляд блакитних очей задуманий. 

- Обережно, гаряче, - кажу я. 

Він киває, продовжуючи зберігати серйозний вираз обличчя, і робить маленький ковток. 

Мовчимо кілька секунд. Я дивлюся, як він зосереджено розглядає коричневу плівку какао на поверхні, і раптом тихо каже: 

- Мамо, вибач, що я тебе розбудив. 

Ложка у моїй руці завмирає. 

- За що? 

- Ну… вночі. Я знову плакав. 

Його голос тихий, трохи винуватий. Він не піднімає очей. 

Я відставляю чашку і нахиляюся вперед. 

- Устиме, - кажу м’яко, - ти ніколи не мусиш за це вибачатися. 

Він мовчить.

Я пам’ятаю. Звісно, пам’ятаю. Його маленькі руки, що вчепилися у мою футболку серед ночі. Гарячі щоки. Схлипування, які він намагається стримати, але не може. 

Кошмари приходять до нього часто. Інколи він навіть не пам’ятає, що саме снилося. 

- Мені просто… щось страшно було, - тихо додає він. 

- Я знаю. 

Простягаю руку через стіл і торкаюся його волосся. 

- Але все добре. Мама завжди буде поруч. 

Він нарешті дивиться на мене. Його великі очі серйозніші, ніж мають бути у шестирічної дитини. Хоча що тут дивного, коли хлопчик росте без батька. Немає поруч твердої чоловічої руки, яка б направляла. 

Тоді він каже: 

- Я знаю. Також знаю, що тобі важко. 

Серце стискається так раптово, що я на секунду забуваю дихати. 

- Чому ти так думаєш? 

Він знизує плечами і дивиться на свою чашку. 

- Просто знаю, мамо. 

Дивлюся на нього і раптом відчуваю – щось ще. Наче слово, яке застигло між нами і ніяк не наважиться прозвучати.

Питання про того, кого він ніколи не бачив. 

Про того, хто пішов ще до того, як Устим народився. 

Про його тата. 

Я майже чую це слово у повітрі. 

Устим піднімає очі. На секунду здається, що він таки запитає. 

Але він мовчить. 

Просто робить ще один ковток какао. 

І саме в цей момент у коридорі клацає замок. 

Я обертаюся на звук. 

Двері відчиняються, і в квартиру заходить Настя. 

Старша сестра виглядає так, як виглядають люди після нічної зміни: трохи розпатлана, з темними колами під очима, у куртці, яку ще не встигла зняти. 

Щойно Устим її помічає, втома на її обличчі зникає. 

- Тітонько! - вигукує він. 

Стілець скрипить, коли син зривається з місця. 

- Привіт! 

Мчить у коридор так швидко, що я навіть не встигаю сказати «обережно».

Настя сміється, ледве встигаючи поставити сумку. 

- Ну привіт, юначе. 

Устим врізається в неї обіймами. 

Вона ж нахиляється і підхоплює його, хоча Устим вже зовсім не такий легкий, як раніше, навіть пару років тому. 

- Я скучив, - каже він. 

- Я також, - відповідає вона і цілує його у скроню. 

Я стою у дверях кухні і дивлюся на них. 

Настя притискає його до себе так, ніби небіж зроблений зі скла. Її пальці машинально гладять його по спині. 

Три роки тому лікар сказав їй фразу, яка звучала як вирок. 

Вона не зможе мати дітей. 

Я пам’ятаю той день. Її мовчання. Порожній погляд. 

А тепер я дивлюся, як вона тримає Устима і розумію: він став для неї чимось більшим, ніж просто племінник.

Щиро кажучи, для нього вона також більше, ніж просто тітка. 

- Мені мама какао зробила, - щебече Устим, - приєднаєшся до нас? 

- Із задоволенням. Тільки перевдягнуся. 

Сестра ставить його на підлогу, і він одразу бере її за руку, тягнучи на кухню, ігноруючи слова про те, що Насті потрібно вдягнути домашній одяг. 

Я ловлю її погляд. 

У ньому вгадується втома, тепло і щось ще… щось дуже тихе. 

На секунду мені стає легше. 

У цьому домі нас троє. Ми якось тримаємося одне за одного. 

Устим ще трохи крутиться біля столу, допиваючи какао маленькими ковтками. Потім раптом каже: 

- Я піду до себе. Хочу намалювати динозавра. 

- Добре, - усміхаюся я, - тільки фломастери на стіл не виливай.