Розділ 1.

За вікном все більше світає. На вустах у мене виникає легка, але сумна усмішка.

Пригадалося, як ми з Дмитром вилізли на дах вісімнадцятиповерхівки. Не знаю, як він знайшов ключ від горища.

Тоді ми милувалися сходом сонця і пили дешеву каву з термосу.

Які ж ми тоді були щасливими.

Я знаю, що тоді, коли життя поставило перед таким вибором, я зробила все правильно.

Коли Устим сміється, коли біжить до мене з малюнком, коли засинає, тримаючи мене за руку…

Так, у мене немає машини. Я рахую копійки у лютому. Думаю, як оплатити рахунки і не відмовити дитині у дрібних радощах.

Але у мене є син, який серед ночі шукає мене, тому що знає – я прийду.

Знову дивлюся на цифри у телефоні і видихаю.

Добре, значить, цього місяця більше роботи, обмеження себе практично в усьому. Думаю тільки про потреби Устима.

Я впораюся.

Я роблю останній ковток холодної кави і встаю.

Скоро прокинеться Устим.

Попросить какао, тости у формі зірочок. Стане розповідати, що йому наснилося, і цього разу це вже не буде здаватися страшним.

 Я знову усміхнулася.

Наздогнати втрачене – це не завжди про повернення людини. Іноді це про те, щоб не втратити себе.

Берегти те, що маєш.

Я саме намазую масло на тости, коли чую шарудіння у коридорі.

Маленькі кроки.

Невпевнені.

Ще сонні.

- Мамо… Я обертаюся.

Устим стоїть на порозі кухні у піжамі з ведмежатками, волосся скуйовджене, щока злегка прим’ята подушкою. Тримає у руках улюблену машинку на радіоуправлінні. Червоного кольору, з подряпинами. Не вистачає одного дзеркальця. 

- Доброго ранку, герой, - усміхаюся я. 

Мій любий хлопчик підходить і притискається до мене боком, обіймаючи однією рукою, машинку тримає в іншій. 

- Доброго ранку, мамо, - каже він, мило усміхнувшись. 

У мого сина його усмішка. 

Забуваю про всі ранкові цифри і рахунки. Подумаю про це потім, зараз хочу провести час з сином. 

Він сідає на стілець, готовий насолодитися простим сніданком. 

- Какао чи чай? 

- Какао. З маршмеллоу, - одразу уточнює Устим. 

- О, пан сьогодні з вимогами, - підморгую, дістаючи з полиці вказані ласощі. 

- Чому б і ні, - погоджується син. 

Починається наш загальний ритуал сніданку. Він розповідає про те, як у садочку вони цілий тиждень готували виступ до свята. Як Даня штовхнув Сашка.

Як вихователька сказала, що саме у нього найакуратніша аплікація. 

- Ми малювали родину, - несподівано каже малий, відкушуючи тост, - я намалював тебе і себе. Над нами велике сонце. 

Усміхаюся, не ставлячи зайвих уточнень. Звісно, тільки ми удвох. 

Останній раз Устим запитав про батька рік тому. Я не знала, що відказати, і більше він не питав. 

Здається, маленька дитина підсвідомо знає, що батько його покинув. Саме тому Устим боїться, що одного разу його кине мама. 

Саме тому йому сняться кошмари, з якими не здатна впоратися. 

Устим майже ніколи не плаче. Може, тому що розуміє: мене від його сліз стане боляче, а тато… просто не побачить. 

Дмитро. 

Навіть у думках його ім’я звучить обережно. 

Сім років – це ніби багато. Достатньо, щоб забути. Перестати чекати. Достатньо, щоб навчитися жити без людини, яка вже не є частиною твого повсякдення.

Але любов не запитує, скільки часу минуло. 

Інколи, коли Устим сміється, я бачу в його профілі знайому лінію підборіддя. Коли хмуриться – ту саму складку між бровами. 

І тоді мені доводиться нагадувати собі: минуле не повертається. 

Я знаю, що більше ніколи не побачу Дмитра. Його життя пішло своєю дорогою. Моє – своєю. 

Він обрав не нас. 

Я обрала сина. 

І я б зробила це знову. 

Правда в тому, що я досі його кохаю. Не так, як у дев’ятнадцять — сліпо й бездумно. 

Інакше. Тихо. Болісно. Віддано. 

- Знаєш, мамо, - говорить Устим, - коли виросту, то стану гонщиком. А ще дизайнером, як ти. 

Нахиляюся і цілую його в маківку.

Ти будеш ким захочеш. І я завжди буду поруч. 

І це єдина обіцянка, в якій я впевнена. 

Сонце вже піднімається вище, заливаючи кухню світлом. На мить все здається таким правильним. 

Можливо, я не зуміла наздогнати те, що втратила сім років тому.