Пролог.

Катя. 

Шоста ранку. 

Я прокидаюся ще до того, як остаточно розумію, чому. 

У кімнаті ще темно, кінець лютого, за вікном тільки-но починає світлішати – сірий, невпевнений ранок. На тумбочці стоїть електронний годинник, на якому світиться 05:58. 

І тоді я чую… 

- Мамо… 

Здавлений, зламаний схлип. 

Сон розсипається миттєво. Це вже не вперше, і варто тільки почути рідний голос сина, як одразу готова йти до нього. Забувши про все інше. 

Я відкидаю ковдру, босими ногами ступаю на холодну підлогу. Опалення вимкнули, тому що не здатна за нього платити… 

Зараз це хвилює менше за все. 

- Мамо, не треба… не йди. Як пішов він… 

Шість років.

Устиму вже шість, а він все ще іноді прокидається від кошмарів. Я давно навчилася розрізняти його плач – коли це тільки дитячі вереди, коли захворів, а коли отак… коли страх. 

Заходжу до кімнати синочка тихо, ніби боюся налякати ще більше. 

Він вже сидить на ліжку, ковдра зібгана, волосся розкуйовдилося. Очі виглядають розгубленими, великими, навіть з тінню паніки. 

А ще очі в Устима насиченого блакитного кольору. Красиві та задумливі. Інколи навіть сторонні дивуються, коли бачать цю рису зовнішності. 

Але я знаю, від кого він отримав таку красу. Не від мене… від нього. 

- Тсс… я тут, сонечко, - шепочу і одразу сідаю поруч. 

Він кидається до мене так швидко, ніби я – єдине, що тримає його у цьому світі. 

Можливо, так і є. 

Притискаю його до себе, відчуваю тепло його маленького тіла, дрібне тремтіння. Його пальчики стискають тканину моєї футболки так міцно, що стає навіть боляче. Та хіба цей біль може мати для нас обох значення?

Мені наснилося, - він ковтає повітря, - ти пішла. 

Моє горло стискається. Цілую малого у скроню, вдихаючи знайомий запах дитячого шампуню та нічного страху. 

- Я нікуди не піду, - тихо кажу, - чуєш? Ніколи. 

Знаю, що кажу правду. Що зроблю все заради того, щоб залишатися із сином. Поруч з крихітним створінням, яке залежить від мене. 

Життя жорстоке, я це знаю краще, ніж хотіла б. Але Устим не повинен дізнатися про жорстокість швидше, ніж це можливо для нього. 

Я лягаю поруч, загортаю його ковдрою, гладжу по спині повільними, ритмічними рухами. Так, як робила, коли він був крихітним згортком у пологовому. 

- Це просто сон, милий. Він не справжній. Пам’ятаєш, що я говорила тобі: те, що коїться вночі, на світанку розсіюється. 

Устим усміхається, дихання поступово вирівнюється. Пальці вже не стискають мене так відчайдушно.

Притискається до мене і говорить:

- Пробач, мамо, що розбудив тебе.

- Все добре, - відказую, хоча голос тремтить від підступаючих сліз. Так часто буває у ці миті, але не збираюся перед шестирічним сином демонструвати слабкість.

Тому що я не маю права на слабкість. Втратила це право сім років тому.

Я лежу ще кілька хвилин, слухаю, як він засинає. І щоразу, коли думаю, що стало легше, всередині щось стискається.

Тому що його страхи – не з порожнечі.

Я обережно вибираюся з ліжка, підкладаю йому під руку подушку, щоб не відчув втрати тепла.

Він тихо зітхає, але не прокидається.

06:17.

Я вже знаю – назад до сну не повернуся.

На кухні темно і прохолодно. Я не вмикаю світло одразу. Дивлюся у вікно.

Київ прокидається повільно, байдуже. Машини ще рідкісні, небо блякле.

Кавоварка тихо булькає, наповнюючи кухню гірким, навіть заземлюючим ароматом. Я обіймаю чашку долонями, ніби шукаючи в ній опору.

Мені двадцять шість. 

І в мене є син, який боїться, що я зникну. 

Я серйозна, навіть втомлена від життя, жінка, незважаючи на молодість. 

Ще сім років тому я була безтурботною юною дівчиною, яка збиралася заміж за хлопця, якого кохала понад усе. Тоді все здавалося таким чудовим. 

Я і зараз люблю так, що аж болить. Тільки тепер йдеться про сина… 

Устим – це все, що у мене є по-справжньому. Він – моя відповідальність та моє світло. 

Я роблю ковток кави. Вона гірка, але чесна. Як і життя. 

Раптом ловлю себе на думці, що іноді боюся не його кошмарів, а своїх.

Тихо, в яких нудьгую за тим, що втратила і що ніколи не повернеться. 

Кава швидко холоне, не маю бажання її пити. Вже скоро потрібно готувати сніданок для Устима. 

Добре, що сьогодні субота, мені не потрібно на роботу, а йому – у садок.