Розділ двадцять шостий

Опісля Дня Подяки Надя ще пару днів пожила в родини її доньки й насолодилася Лондоном. Нарешті вона відкинула від себе всі свої тривоги. Опісля настав час додому.

– Мамо, ти вже їдеш?

– Так, моя мила.

– Що ж ти робитимеш у Шеффілді? Невже ти хочеш оселитися у будинку для престарілих? Лишайся з нами!

– Ні, Елісон, я навіть не думаю про це, – мовила бабця, – До того ж хто сказав, що я їду саме в Шеффілд?

***

На шляху до дому, Надія завітала у Менсфілд. Вона постукала у двері Генрі. Старенька як ніколи раніше тепер була впевнена, що кохає його. Так, кохає, й настав час сказати йому це!

Але двері ніхто не відкривав. Сусіди повідомили Наді, що Генрі поїхав декілька годин тому.

– Куди?

– Та хто його знає куди.

Почувши це, Надія засмутилася. Вона залишила лист у його поштовій скриньці та поїхала. Але настрій швидко до неї повернувся, коли вона згадала про минулі події: В’язанко залишився жити з Джеймсом, вона побачилася з донькою і тепер вона вдома у Шеффілді. Нарешті вона зможе побачитися з подругою та жити як раніше.

Бабця припаркувала машину і…

– Генрі!? Що ти тут робиш? Це що, валізи?

– Надю, я кохаю тебе й хочу бути з тобою, – мовив дідусь, вставши зі сходів дому, – Якщо це значить подорожувати з тобою… Що ж, я згоден на все. За ці дні, що ми були знайомі, я знову знайшов сенс життя. Я знайшов його з тобою.

У старенької ледве не відвалилася щелепа від здивування. Вона була радісною й збентеженою водночас.

– Я тебе також кохаю, Генрі.