Наздогнати щастя
Розділ двадцять шостий
Опісля Дня Подяки Надя ще пару днів пожила в родини її доньки й насолодилася Лондоном. Нарешті вона відкинула від себе всі свої тривоги. Опісля настав час додому.
– Мамо, ти вже їдеш?
– Так, моя мила.
– Що ж ти робитимеш у Шеффілді? Невже ти хочеш оселитися у будинку для престарілих? Лишайся з нами!
– Ні, Елісон, я навіть не думаю про це, – мовила бабця, – До того ж хто сказав, що я їду саме в Шеффілд?
***
На шляху до дому, Надія завітала у Менсфілд. Вона постукала у двері Генрі. Старенька як ніколи раніше тепер була впевнена, що кохає його. Так, кохає, й настав час сказати йому це!
Але двері ніхто не відкривав. Сусіди повідомили Наді, що Генрі поїхав декілька годин тому.
– Куди?
– Та хто його знає куди.
Почувши це, Надія трохи засмутилася. Вона залишила лист у його поштовій скриньці й поїхала. Та настрій швидко до неї повернувся – В’язанко залишився жити з Джеймсом, вона побачилася з донькою, й тепер вона вдома у Шеффілді. Нарешті вона зможе побачитися з подругою й жити як раніше.
Бабця припаркувала машину й…
– Генрі!? Що ти тут робиш? Це що, валізи?
– Надю, я кохаю тебе й хочу бути з тобою, – мовив дідусь, вставши зі сходів дому, – Якщо це значить подорожувати з тобою… Що ж, я згоден на все.
У старенької ледве не відвалилася щелепа від здивування. Вона була радісною й збентеженою водночас. Але рішучою.
– Я також тебе кохаю, Генрі.
#781 в Сучасна проза
#3970 в Любовні романи
#929 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 07.09.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
