Наздогнати щастя

Розділ двадцять п'ятий

Надія зацікавлено підійшла до дверей й побачила там незнайомця. Виявляється, це просто був сусід Елісон, який прийшов по сіль.

«Минулося», – подумала Надя, як от до дверей завітав ще один дідок.

– Бартоне?

– Я казав, що ми ще не раз зустрінемося.

Бабця всміхнулася. Вона була руда його бачити.

– Елліс, це Бартон, мій давній знайомий. Чи може він сісти з нами за столом? – спитала Надя. Її донька ствердно кивнула, от тільки дідусь відмовився, – Чому ні?

– Я лише хотів передати деяку річ, – Бартон простягнув Наді маленьку коробочку.

Невже це обручка? Бабця дуже сильно збентежилася. Що робити?

– Я не згодна! – раптово випалила Надя й притулила рукою рота.

– Що «не згодна»? – здивувався Бартон.

– Е, не згодна прийняти цього чудового подарунка.

Видимо, в коробці була не обручка. Що ж тоді?

– Відкрий.

Надія подивилася, що то було. Це була в’язана пташка.

– Ця річ багато років лежала за полицями бібліотеки. Настав час її тобі віддати, – мовив Бартон, – Що ж, мабуть, мені час йти.

– Куди ти?

– Повернуся до дружини. Хочу встигнути до столу.

Надія стримала свій подив. Видно, вона собі багато чого нафантазувала. Подякувала Бартонові за дружбу, й той пішов.