Розділ двадцять четвертий

Бабця слухала вітальну пісню «З днем народження!» від Елліссон, її чоловіка та їхнього сина. Надії тепер було повних сімдесят років. Але вона не засмучувалася, а навпаки – пишалася цим. Яка ще старенька відправиться у подорож?

Тим часом Варвара засипала Надію повідомленнями у телефоні. І то були не вітання чи «Як справи?». Це було щось на кшталт цього: «Надю! Коли повернешся? Чому не відповідаєш на дзвінки? Ти образилася на мене? Навіть не починай. Це я на тебе образилася. Мене дістала твоя кішка. Я бачила новини й ти геть здуріла. Сумую за тобою». Надя не стала всього цього читати. Для цього їй знадобився б цілий вечір. Вона просто зателефонувала своїй подрузі й тепер була змушена все це вислухати. Але вона була рада почути подругу.

Поки дорослі спілкувалися, Джеймс товаришував із В’язанком. Цей малий хлопчина був дуже говірким. Говіркішим за мишеня, та коли його в’язаний друг починав розказувати цікаві історії, той затихав й уважно слухав. Елісон час від часу заходила до кімнати свого сина й питала, що він там робить. Джеймс відповідав, що читає, але це було не так. Його мати весь час казала: «Йди, поспілкуйся з бабунею, вона ж так довго до нас їхала!». Маленький йшов до бабці, говорив з нею, та потім швидко втікав до свого маленького приятеля.

***

– Матусю, прокидайся.

Надія довго спала в будинку Елліс. Ще ніколи вона так добре себе не відчувала. Особливо після сніданку. Елісон принесла своїй матері сінабони з корицею та каву у ліжко. Вимкнула стару ранкову передачу, яку любила дивитися з мамою, й прилягла поруч. Все це дуже розчулило Надю. Вона відчула себе так само, коли була молодою. Здавалося, вона досі рахує час до школи, аби її дитина не спізнилися, й продумувала сьогоднішній свій наряд. Ніби вона от-от йтиме на роботу та в’язатиме. У бабці розчервонілися очі.

Цю ностальгію перервав онук. Джеймс уявив, що він «літачок» й прилетів до бабці. Він стрибнув до неї у ліжко й накинувся з обіймами.

– Сину, обережніше! – наказала Елісон, та бабця була не проти маленького «бегемотика» у ліжку.

– Ходімо на вулицю! – попросився малий.

– Ой, знаєте, я, мабуть, сьогодні нікуди не піду, – мовила Надя й потягнулася.

– Мамо, ти чого? – здивувалася донька, – Влаштуймо файну прогулянку! Стільки всього треба купити до святкового столу.

– Краще я почекаю вас удома, а потім допоможу з готуванням.

– Ні, тобі також слід змінити гардероб. Ти ходиш у цих черевиках, скільки себе знаєш.

– Бо вони зручні.

– І не модні. Ходім!

Надя насилу вмовили піднятися з ліжка.

– Я ще не допила кави, – проскиглила вона.

– Нічого, у місті доп’єш.

Бабця нашвидкуруч привела себе до ладу й вскочила разом з донькою в автобус. Чоловік Елісон залишився з Джеймсом вдома. У нього скоро мала початися онлайн-зустріч по роботі.

Так, Надії знов довелося їхати на автобусі, бачити всі ті вулиці, на яких траплялися пригоди. Це її трохи бентежило, але ж тепер вона була не сама. Надія все не могла надивитися на свою доньку. Чому час летить? Нещодавно Елісон йшла після уроків з Надією до парку та занурювала морозиво в гаряче какао, гралася на майданчиках, веселилася…

– Мамо, ти знов сумуєш? – почула бабця від Елліс й поспішила витерти сльозу, – Якщо хочеш, можемо не йти в H&M, просто подивимося щось гарне в Zara.

– Ні-ні, ходім. Просто, я трохи замислилася.

– Від надокучливих думок, є чудові ліки! – мовила Елісон, – Гадаю, прилавок із бретцелями вже відкритий. Матусю, перестань про все думати, відпочинь як слід!

– Гадаю, ти права, – Надія дозволила собі сьогодні відірватися, як от, дещо згадала, – О ні, В’язанко!

– Що?

– Е, нічого. Можеш зателефонувати Джеймсу?

– Так. А навіщо?

– Просто хочу сказати йому, аби не їв багато цукерок.

– То давай я йому це скажу.

– Ні!

– Гаразд, тримай.

Надя спитала в онука, чи мишеня із ним. Джеймс відповів, що так.

– Добре, онучку, слідкуй за ним. Твій батько не має його побачити.

– Так точно! – сказав жваво Джеймс та потім посумнішав, – Бабуню, чому ви не взяли мене з собою?

Це питання знітило бабцю, тому вона швидко передала слухавку доньці.

***

– Мамо, ну чого ти соромишся? Приміряй-но оце.

– Воно занадто відверте.

– Плаття з відкритою спиною не відверте, – мовила Елісон, – Тоді приміряй це.

– Ні, я на це і не дивитимуся! Воно занадто строкате.

– А як щодо цього?

– Надто коротке.

– Це?

– Взагалі-то, не люди мають підлаштовуватися під моду, а мода під людей.

Донька накупила собі по знижках чи не з десяток речей в модному бутику. Лишень Надя не могла знайти собі нічого, що пасувало б.