Розділ двадцять третій

– Надіє, – щохвилини повторював В’язанко в автобусі, – А яка Ваша донька?

– Ти це вже сто разів питав, – шепотіла Надя.

– Та я ж хочу детальніше про них дізнатися.

– От приїдемо, сам з нею і познайомишся.

– Але я не зможу з нею заговорити.

– То чого? – раптом підвисила голос бабця. На неї одразу ж задивилися здивовані очі оточуючих, – Е, то чого в мене не вмикається телефон? – виправдалася перед людьми старенька, а далі зашепотіла тихіше, – Чому ти сам не заговориш з Елісон?

– Річ у тому, що вона не дитина.

– То і я не маленька.

– Дійсно, просто мене не всі можуть бачити. Лише ті, в чийому серці досі живе дитина.

– Що? – здивувалася Надя, – Не думаю, що це так. Я втратила свою внутрішню дитину багато років тому. Подивися, мені незабаром сімдесят! А я тебе бачу. То що, може в мене дійсно галюцинації?

– Ні, – задумалося мишеня, – Таке диво трапляється один раз на все життя. Я то й сам до кінця не розумію, як Вам вдалося вселити у мене душу, почуття та розум. Як Ви мене оживили. Просто не знаю. Мабуть, ще ніхто так сильно не вкладав у речі стільки любові. Та хай там як, добре, що ми є один в одного. Тільки я не дуже довіряю Вашій доньці. Може, вона і зможе мене побачити. Але не думаю, що опісля буде дружба. Що як вона захоче віддати мене у лабораторію на досліди? Мене там не жалкуватимуть! Я буду черговою піддослідною мишею. Вуличні миші розказали мені про те, яке буває життя.

Надія вислухала малого й тоді справді вирішила не показувати В’язанка своїй доньці. Вона погостює в неї лише декілька днів, а мишеня зможе як-небудь продержатися й не потрапити нікому на очі. Він же не потрапився Бену з Кларою, тож все буде добре.

– А як щодо онука Джеймса? – згадала бабця.

– Онука? Онукам можна показати, вони мене не викриють. Діти хоч й не дуже відповідальні та, граючись, вони вміють зберігати таємниці.

***

Кінцева зупинка. Бабця вийшла з автобуса й почимчикувала у до будинку Елісон. Вона вдихнула свіже прохолодне повітря й затамувала подих.

– Надіє, чому ви не стукаєте у двері? – спитав В’язанко. Старенька чимось здалася йому збентеженою.

– Просто я так довго її не бачила…

– І дорога була нелегка.

– І довга.

– То ж стукайте скоріше!

Надія урочисто постукала у двері. Вона трохи нервувала. Останнього разу вона бачилася з Елісон коли було Різдво. Цікаво, чи згадає її Джеймс? Йому лише чотири роки.

Спочатку дверей ніхто не відчиняв. Хвилини очікування здавалися нескінченими. Бабця постукалася ще раз, але й на цей раз нічого. Вона втішала себе тим, що Елісон, мабуть, заклопотана декорацією оселі до Дня Подяки, тому не чує її стукоту. Щойно бабця знов підняла руку аби постукати, її хтось зупинив:

– Там нікого немає.

– Як це немає? – спитала бабця.

– Сусіди пішли годину тому, – відповів перехожий.

– А куди?

– Та не знаю, я ж не слідкую за ними. Знаю лишень, що пішли у той бік, – чоловік вказав рукою прямісінько на той будинок, де жила друга подруга Елісон. Це зраділо бабцю.

– Дякую!

– Нема за що.

Надя попленталася через дорогу й постукала в інші двері. Ситуація повторилася. Вона залишилася самотньо стояти на порозі.

– Трясця, – мовила стиха, а опісля закричала це слово знов, – Трясця!

– Що сталося? – спитав В’язанко, та відповіді не почув. Натомість почув увесь лайливий словниковий запас старенької, – Та що таке?

– Я забула, що донька пообіцяла сама приїхати до мене на День Подяки.

– Ви жартуєте?

– Ні!

***

Бабця сиділа на порозі, взявшись за голову. Вона не знала, що робити. Слід було повідомити доньці, що Надя приїхала, але тоді не було б сюрпризу, а самі лишень клопоти.

– Надіє, зберіться! Ви ж сильна! – підбадьорювало мишеня.

– Ні, В’язанко, не правда.

– Чому? Ви ж були незламні усю дорогу!

– А тепер зламалася. Нема мені більше сил. Облиш.

– Розумію, але Ви маєте…

– Облиш!

Мишеня злякалося того, як суворо сказала це Надя. Йому тепер також було сумно, та попри це він не здавався. Він згадав про шматочок шоколаду, який був в кишені його картуза. Він дістав його й простягнув Наді. Бабця ледве розгледіла цю крихточку. Шоколаду було на один зубок, але на душі стало приємно. Ця турбота конче була їй зараз потрібна.

– Дякую.

– Не сумуйте, ми що-небудь вигадаємо.

– Що ж тут поробиш.

– Гляньте, там йде якась дівчина з чоловіком та малим хлопчам. Це, часом, не Елісон з родиною?

– Ні, не схожі, – бабця подивилася на прохожих одним оком й не звернула більшої уваги.