Розділ двадцять другий

Водій мовчки відвіз бабцю до метрополітену. Надя вийшла з машини й вже хотіла було йти як от, таксист попросив грошей за поїздку. Надя геть забула про це!

– Вибачте, пане, але у мене зовсім немає грошей.

– Ну то треба було раніше про це думати, – гаркнув водій, – А якщо всі казатимуть мені, що в них нема грошей?

– У мене лишень два фунти, – виправдовувалася Надя й простягла їх чоловікові, але той відмовив.

– Залиште їх собі, бабцю.

Надія мовчки стояла біля відкритих дверцят машини й не знала, що робити. Раптом вона згадала про печиво, яке хотіла привезти онукам.

– Може це підійде в якості оплати?

– Ви що, яке печиво? А далі будете гарячими стравами платити?

– Ви лишень скуштуйте!

Таксист був не в дуже хорошому гуморі, але все ж таки узяв одне печиво й відкусив шматочок. Почувся хрускіт й долинув солодкий аромат. Шоколадні крихти так і танули у роті, надаючи випічці легкої гірчинки, відтіняючи ваніль у тісті. Водій подивився на відкушене печиво мов на щось дивовижне, розглянув його й з подивом доїв. Знов почувся хрускіт, й на додачу тихе щасливе мугикання. Чоловікові припало печиво до смаку. Проте він все одно суворо погляну на бабцю й різким жестом руки показав, що вона може йти.

Бабця неочікувано для себе викрутилася з проблеми. Та, навряд чи, вона зможе знов комусь заплатити випічкою. До того ж печива в неї залишилося зовсім мало, лише дві штучки, які вона має приберегти для рідних.

– Надіє! – почувся писк. Бабця обернулася й на неї кинувся з обіймами В’язанко, – Надіє, не сваріть мене! Я не хотів завдавати Вам халеп. Я скучив!

– В’язанко, все добре, не хвилюйся! Головне, що ти знайшовся. Я б не простила б собі, якби не знайшла тебе.

– То Ви не злі на мене?

– За що? Я рада, що ти живий і здоровий!

– Ну, майже здоровий, – мишеня подивилося на свій обдертий бочок. Бабця ахнула й одразу почала його жаліти.

– Ось чому добре завжди мати з собою нитку й голку, – бабця зібралася дістати свій набір для в’язання, але її зупинили. За прилавком прокинувся чоловік, котрий віддав забуті речі. Він спитав, чи дійсно то Надійчина іграшка, а тоді дозволив його забрати. Раптом у голові старенької з’явилася лякаюча думка: чи не забрати їй ще гаманець, який вона також «забула»? Дорогий шкіряний гаманець, з якого видніється не менше сотні фунтів.

– Звісно, якщо це Ваш, забирайте, – здавалося, чоловікові було до всього байдуже.

Бабця невпевнено простягнула руку до цієї речі й похапцем забрала. Вона відчувала себе ганебно, просто принизливо, але їй конче були потрібні гроші.

***

Надія повернулася до свого ліжка у готелі. Вона дістала голку, якої сильно боявся В’язанко.

– Не хвилюйся. Обіцяю, я швидко зашию тобі бочок, навіть не встигнеш сказати «дихлордифенілтрихлорметилметан».

– Е, знаєте, – протягнув В’язанко, – Гадаю мені й так добре.

– Та в тобі ж вату видно! Іди сюди, – бабця натягнула на ніс окуляри й взяла до рук мишеня. В’язанко пручався, завдаючи більше складностей. Але Надю це не зупинило, вона обережно проділа у голку нитку й почала зашивати. Все дійсно сталося швидко й мишеня зрозуміло, що дарма боялося. Тепер він був цілий і сповнений сил, – Дякую, Надіє.

Старенька нічого не відповіла. Вона просто хотіла трохи відпочити. Та полежавши з хвилину, вона зрозуміла, на скільки сильно вона голодна. Вона цілий день не мала й риски в роті.

– Знаєш, люди кажуть, що неподалік є непоганий ресторан з морепродуктами. Я б не відмовилася від чого-небудь рибного, може ти б теж хотів поїсти?

– Ні-і! – закричало мишеня. В'язанко не хотів навіть згадувати, що з ним трапилося у тому ресторані.

– Гаразд, ні то й ні. Нащо верещати?

– Давайте краще вже підем до Ваших дітей у гості.

– Так.

Попри втому, старенька віднайшла в собі сили. Вона знала, як приємно буде відпочивати в колі улюблених людей. Залишилося зовсім трохи дороги.