Розділ двадцять перший

Щойно сонце зійшло над містом, Надя не стала втрачати часу. Вона знову пішла на пошуки, поки В’язанко лежав. Він нудився на тому прилавку серед забутих речей, там навіть поговорити ні з ким було. Горобці то прилітали, то відлітали, коти лякали, а мишей-знайомих більше ніде видно не було. Тож В’язанко просто вимився у ранковій росі, під’їв трохи крихт й знову поснув.

– Добридень! Я можу знов вигуляти Вашого песика, – бабця вирішила, що могла б знову заробити грошей, взявши Медка.

– Добридень, – жінка досі колихала двох невгамовних немовлят. Вона зі складністю пригадала, хто така Надія, – Е, то Ви вчора вигулювали нашу собаку?

– Так, – нетерпляче відповіла бабця.

– Тоді не турбуйтесь, сьогодні в цьому нема потреби. Нашого Медка узяла інша жінка вигулювати.

Бабуся посумнішала, та не втрачала надії.

– А у Ваших сусідів часом нема собак?

– Ні, але є коти.

– Шкода.

– Що шкода?

– Нічого. Гарного дня, – бабця розвернулася й нервово почала шукати нового заробітку. Якби ж мишеня було зараз з нею, вона б так сильно не хвилювалася.

***

Тим часом В’язанко вже не мав більше сил чекати й вирішив піти з прилавка. Як от, якийсь чоловік поклав на лаву смартфон, видно, загублений. В’язанко підбіг подивитися. Гаджет був непогано зарядженим й працював. Тоді до нього прийшла ідея, просто чудова ідея! На щастя, мишеня мало на своєму картузі бирку з номером телефону Наді. Він швидко набрав номер й подзвонив. От тільки бабця не чула дзвінка, вона була надто стривожена. Мишеня не здавалося, й дзвонило раз за разом, доки старенька не підняла слухавку.

– Алло.

– Алло! – почувся знайомий голос, – Надіє, це я, В’язанко! Заберіть, мене, будь ласка! І пробачте мені! Я більше ніколи не губитимуся, чесне слово!

– Мишенятко? – Надія не вірила своїм вухам. Вона навіть присіла від подиву, – О, як я рада тебе чути, мій маленький! Де ти?

– Чорт його знає, де. Тут будинки такі ж самі, як й усюди.

– А таблички з назвою вулиці ніде не бачиш?

– Бачу.

– То чого не прочитаєш?

– Далеко, – мишеня примружилося, – Вона поставлена біля метрополітену «Оксфорд-серкер», я туди навіть не доберуся.

– Де ти сказав?

– Біля метрополітену. Я ж наче чітко кажу.

– Оксфорд-серкер?

– Так. Ну, то що?

– Ти ж мій прекрасний дурбелик! Нікуди не йди, я зараз тебе заберу!

З цими словами Надія схопила перше ліпше таксі й поїхала.