Розділ сімнадцятий

Дивна річ – роки. Життя, бува, минає так само швидко, як гортання сторінок. Ми самі створюємо сюжет для нашої «книги», але забуваємо, як неочікувано все може змінити доля…

Двоє стареньких досі сиділи у тісному кафетерії. Бабці на душі стало якось тепліше. Лишень в голові не давала спокою одна думка: чому Бартон заговорив саме з нею? Чому не з кимось іншим? Може, спитати, чи залишити цю зустріч немов подарунком долі? Здавалося, вони споріднені душі.

– Восьма тридцять, – подивився дідусь на годинник, – Надіє, я був радий зустрітися з Вами. Та мені час їхати далі, – він подивився на свою пузату машину із кузовом, який був переповнений усілякою макулатурою.

– Мені також час їхати, та чи не підкажете, де тут можна заночувати? – спитала бабця.

– Так. Дивіться, он там за рогом є недорогий хостел. А Вам зручно подорожувати на машині?

– Навіть не знаю. Скоріш ні чим так – старенька згадала усі «подарунки» своєї старої автівки.

– До речі, якщо не секрет, чому Ви їдете до Лондона?

– Хочу приїхати до своїх рідних, – Надя стримала себе, аби не зітхнути, – От тільки не сильно встигаю приїхати до них на свято.

– А Ви зачиніть очі й загадайте бажання, аби швидше до них приїхати. Хтозна, може у цьому світі таки є трохи магії?

У будь-якому разі, спробувати нічим не завадить. Надія так і зробила. Опісля, розплющивши очі, вона більше не бачила перед собою Бартона. Ні, вона не бажала позбутися його, він просто пішов. Дивний чоловік. Надії він когось нагадує, от тільки не може пригадати. Ну й нехай. Але чому ж він не попрощався?

– Що ж, В’язанко. Переночуймо у цьому місті, а завтра знову рушимо в дорогу, – сказала Надія.

Всупереч холодним поривам вітру, бабця дісталася до хостела. Звичайно, він не був таким комфортним як її дім чи хоча б готель, та все ж краще ніж нічого. Головне, що тут є ліжко та м’яка пухова ковдра. Хостел вартував бабці немалих двадцять фунтів. Надя почала обшукувати усі свої кишені та сумку в пошуках гаманця. Раптом щось впало на підлогу.

– Що це? – то був якийсь папірець. Слід придивитися краще: це ж квиток до Лондона! Звідки він у неї взявся? Вона ж його не вкрала? – А це ще що таке… – ззаду квитка була прикріплена паперова серветка, на якій не дуже гарно був вимальований номер телефону. Тільки через якийсь час, Надія зрозуміла, що Бартон виконав її бажання. Їй стало як ніколи приємно й водночас незручно. Вона обов’язково має зателефонувати йому, і подякувати.

– То що, ви знімаєте кімнату на ніч? – нетерпляче спитала дівчина на рецепції.

– Ні, пані! – ще ніколи бабуся не була такою радісною за останній час. Вона побігла на вокзал.

***

Старенька перепаркувала свою машину у більш надійному місці й поспішила сісти на потяг. В неї, як виявилося, не так вже й багато є часу. Колеса валізи так й гуркотіли об каменисті доріжки Ноттінгемського вокзалу. Бабця немов летіла на ногах. Вона навіть забула про В’язанка, який ледве не падав з її кишені.

– Гаразд. Сідайте, бабуню, – мовив контролер. Невже Надія це справді чує? Квиток справжній й справді відвезе її до Лондону!

– Бачу, ми швидко зустрілися знов, – почувся знайомий голос. Надія одразу ж впізнала свого нещодавнього знайомого.

– Бартоне, я Вам дуже вдячна! Просто вельми вдячна! Та ми ж з Вами ще не достатньо знайомі, чому Ви це зробили для мене? – здається, Надя перестала будь-що розуміти.

– А ти впевнена, що ми дійсно з тобою мало знайомі? Надю, заклинателько іграшок, – лице дідуся поволі почало розпливатися в усмішці, а от бабця досі не тямила, – Ну ж бо, згадай! Бібліотека мого батька за пекарнею у Шеффілді. Ми дружили з тобою у дитинстві. Коли твоя матір терміново мала йти на роботу, вона залишала тебе у цій бібліотеці. Але ти не любила читати, навіть не торкалася книжок. Ти просто сиділа та в’язала. Якось я підійшов до тебе й спитав, що ти робиш. Ти мені сказала: «Я з худорлявими червчиками не дружу». Оце смішно було! Ну, пригадуєш?

– Пригадую, – Надія так сильно поринула у спогади, що навіть не помітила, як потяг почав рух.

– Так от, – Бартон любив робити зупинку на кожному слові, – Я відповів: «А я з нудними дівчиськами і їхніми ляльками не дружу», – і ти образилася. Ми розсіслися кожен у дальній куточок читальної зали, аби не бути поруч, та врешті-решт стали цікаві один одному й подружилися.

– Згадала! Це ти, книжковий навігаторе! – для бабці це було немов перемогою згадати те, що було так давно.

– Точно! – так само радів і Бартон, – Опісля ми з тобою довго дружили, ціле літо провели разом, аж поки не пішли у перший клас. Шкода, що батьки не записали нас в одну школу. Але пам’ятаєш, як класно було: я читав тобі казки, а ти в’язала іграшки, схожі на головних героїв. У мене досі є твій колобок.

– Я вже і забула. Які ж ми тоді були юні й безтурботні, – ще більше замріялася Надія, – Потрапити б у ті часи знов.

– Так. Мабуть, всі хотіли б знову відчути дитинство. Та хіба не чудо, що ми з тобою зустрілися? Ми не бачилися зо шістдесят п’ять років!

– Здавалося, це все було немов учора. То ти ще з самої нашої зустрічі в кафетерії знав, що ми знайомі?

– Насправді ні, – Бартон нарешті почав пояснювати усе те, що здавалося Наді дивним, – Я просто люблю сидіти біля вікна й малювати в блокноті, а біля тебе було єдине вільне місце. Потім я побачив, яка ти була бліда. Ну просто мумія! Незворушно дивилася у вікно. От я подумав, що ти хотіла б зігрітися.