Розділ шістнадцятий

– Кларо, Ви теж кудись їдете? Чом це валізи зібрали? – спитала наостанок Надя.

– У відрядження треба, – відповіла заклопотано жінка. Виявляється, вона також працювала у цій сім’ї. Що правда, важче за свого чоловіка. Їй доводилося їхати в інше місто.

– А де Ви працюєте?

– На вокзалі у Нотингемі, – сказала Клара й пішла.

– Заждіть! Це ж мені по дорозі, може я Вас підкину?

Лице змученої жінки стало трохи жвавішим. Вона не стала відмовлятися й перенесла свої речі в багажник.

Діти обійняли свою матір на прощання, а Бен палко поцілував кохану. На тому вони й попрощалися. Помалу рідна хатинка ставала меншати вдалині. Бабця слідкувала за дорогою, а жінка дрімала. За вікном постійно було видно одну лиш саму природу й поодиноких корів. Та це поки вони не заїжджали у місто, там було цікавіше. Але не В’язанкові. Він співав сумних пісеньок про те, як про нього всі забули, як тяжко бути мишею, і як незручно бути в’язаним. А це була лише друга година їзди.

– Ніхто мене не любить,

Ніхто не поважає.

Піду я у садочок,

Наїмся черв’ячків…

Іноді в дорозі жінки час від часу зупинялися аби перекусити. Вони заходили у крамницю й смакували різними бутербродами: з шинкою, запашною печінкою, яйцем, сиром, оселедцем. Їв собі й В’язанко. Це мале ненажерливе створіння хотіло їсти одні лиш смаколики. Ну точно як дитина!

***

Поволі минав перший день. Надія та Клара розповідали одна одній про своє життя, іноді пліткували, іноді сумували. Це нагадало бабці ті часи, коли вона товаришувала із Варварою у Шеффілді. Одразу захотілося знов посидіти з нею за філіжанкою кави. Але вона бачиться із нею набагато частіше, ніж зі своїми рідними. Коли приїде до Лондона, враз стане краще на душі. Оце будуть щасливі її донечка з онуком!

Раптом щось загуркотіло в машині. Вони встали посеред поля й вийшли на дорогу.

– Щоб тобі колеса повилітали, чортова ти машина! – Надія не підбирала слів, – Чого ричиш? Я ж тобі…

Й стукнула рукою об бампер. Автомобіль ще раз грюкнув й, на диво, завівся як треба. Вдруге бабця не хотіла ремонтувати свою бляшанку.

– Кларо, чого дивитеся? Сідайте, не бійтесь!

Жінка зніяковіло сіла в авто. Не кожен день вона спостерігала за такою люттю.

– В’язанко, годі їсти печиво, воно не твоє! – наказала бабця й вмить замовкла. Вона пізно згадала, що Клара не повинна нічого знати.

– Надіє… Надю! Миша! Надю-ю! – заверещала жінка, а з нею заверещав і В’язанко. Бабця не вгледіла за малим пустунцем.

– Спокійно! – наказала бабця, – Це Вам мариться.

– Яке «мариться»? Він живий! Він в’язаний!

– Так, він в’язаний. Це просто інтерактивна іграшка, не слід хвилюватися.

– Ні, воно живе, воно пожирало печиво! І дивиться на мене, о яке бридке!

– Можна подумати, ти гарніша, – обурилося мишеня.

Почувши це, жінка знепритомніла. Бабця кинула на мишеня суворим поглядом. Той, як завжди, винувато прижав хвоста.

– Скільки разів я казала тобі не траплятись на очі?

– Тридцять чотири рази, – відповів В’язанко.

– А скільки разів ти не слухався?

– Ніскільки, – бабця знову осуджуючи подивилася на мишу, – Гаразд, були рази.

Надя стала бідкатися й водночас намагатися розбудити Клару. Вона махала на неї журналом й давала попити води. Отямившись, жінка знов побачила мишеня. Той стрибнув їй на носа. В’язанко простягнув лапку немов кажучи: «Що ж, перша наша зустріч не задалася, спробуємо здружитися вдруге?» – але Клара знову втратила свідомість.

Надія заховала малого шибеника в кишені й вдруге допомогла сусідці прийти до тями.

– Де той гаспид? Де воно!?

– Заспокойтеся, Кларо, Вам все наснилося.

– Воно було у мене на носі! Я відчувала його на собі!

– Дихайте. Просто дихайте.

Клара трохи заспокоїлася й вони рушили далі. Тепер вони їхали мовчки. Наді було незручно за свого мишеняти. Раптом В’язанкові знадобилося вийти.

– Зробимо зупинку? – запитала бабця у Клари.

– Нащо? Я запізнюся на роботу.

– Мені на хвилинку.

Старенька випустила мишеня у поле. Той зробив, що хотів, але до машини не вертався. Він задивився на равлика, який неспішно повз по вологій землі. Надя почала стиха кликати В’язанка, але той не слухав.

– Надіє, – заблагало мишеня, – Залишимо цього гарненького слимачка? Будь ласка!

– Ні, він огидний.

– Будь ласка!

Тепер вони їхали учетверо. В’язанко грався з новим другом на задньому сидінні, а Клара дрімала. Лишень бабця не спала день і ніч, сидячи за кермом.

***

Залишилося кілька метрів. Приїхали. Клара нашвидкуруч нафарбувала собі обличчя й вийшла з машини. Вона міцно обійняла стареньку.