Розділ п'ятнадцятий

На цьому можна було б закінчити історію. Та хіба хтось повірить, що все так просто скінчилося?

Надія, як завжди, міцно спала доки якась постать не затьмарила сонце у вікні. Бабця прокинулася й спробувала розгледіти, хто то був. Як не дивно, то був Альфред. Бен та Клара терпляче намагалися донести йому, що мають право на амбар, але чолов’яга не слухав. Бен попросив старшого сина знайти Генрі й покликати його. Фред слухняно пішов шукати його, але так і не знайшов.

Родині нічого не залишилося робити, як не віддати останні свої три тисячі фунтів, на які Альфред так жадібно дивився. Отримавши гроші, його вуста на скам’янілому лиці нарешті заворушилися догори. Ні з того ні сього, Альфред почав всіх називати «любі мої» й пояснювати, як добре слухатися його, ніби він голова в сім’ї. Аж противно.

– Ти отримав, що бажав. Чого ж ти ще хочеш? Чому не йдеш? – не тямила Клара.

– А що? Остогидло? – розсміявся Альфред й врешті-решт пішов.

Бен лайнувся й зітхнув. Шкода, що вони більше не мали тих десяти тисяч фунтів, та головне те, що вони зберегли майно. Чоловік пішов працювати як от, не знайшов ключів від сироварні. Який же Альфред пройдисвіт!

Діти й дорослі скрізь шукали Генрі. Вони мали знайти його якомога швидше – Альфред вже сідав у своє авто, наміряючись тікати. І як лише дядько залишався в цей час незворушним? Той склав руки на грудях й дивися на всю цю картину з повним спокоєм. Пережовував по троху соломинку у роті, допоки Надя не гаркнула на нього:

– Чого це Ви вдоволені стоїте, га?

– А ти сама, красуню, подивися.

Бабця обернулася у сторону Альфреда. Щойно той завів машину, ззаду щось вибухнуло. Який був грюкіт! Прохожі побігли ховатися хто куди від чорнющого стовпу диму.

– Це Ваших рук справа? – спитала бабця.

– Отож, – дядько відчув себе неначе героєм, – Та не хвилюйся, з ним все буде гаразд. Ну принаймні залишиться живим. Я взяв з його машини каталізатор й поставив у твою. Вона чудово підійшла до механізму твоєї автівки!

– Ви знали, що він тікатиме? І мовчали?

– Якби я сказав, було б не цікаво.

– Але ж Ви розпродали всі свої речі на ярмарці! Ви ж, зазвичай, з ними не розстаєтеся.

– Так, та мені потрібно було звільнити трохи місця з гаража. Я знайшов собі нове хобі.

Альфред перелякано вийшов з чорної хмари. Та не встиг він й відкашлятися, як хтось взяв його за обидві руки. То були поліціанти у справжній формі. Вони посадили чоловіка у свою машину та зачинили двері. Альфред пручався, та більше нічого зробити не міг. Його спіймали на гарячому, а родині повернули усі десять тисяч фунтів. Бен не знав що й казати, зате Генрі завжди знав:

– Привітайте мене! Я знов працюю у відділку! Тепер-но в нашому селі справи краще підуть.

– Як… Як ви дістали наші гроші? – Кларі не вірилося, що нині вони знов мали усі свої здобутки.

– В нас давно вже були скарги на пана Альфреда, їх просто потрібно було розібрати. Вони не вирішувалися через [1]хаптунці. А його гроші ми конфіскували, бо по праву вони належать вам. Як і ваша сироварня, – Генрі простягнув ключі.

***

Бен з Кларою відновили свій молочний бізнес та вклали гроші у дім. Діти весело гралися із В’язанком у дворі, а Надія нарешті облишила свої та чужі турботи. Вона поплескала свою відремонтовану автівку по бамперу й покликала мишеня.

– Бабусю, Ви точно тепер від нас їдете? – дівчатка аж ніяк не хотіли відпускати Надю. Так само не хотіли й інші також, – А як же В’язанко? Ми ж дружимо із ним! Не їдьте, будь ласка!

– Розумію, маленькі. Але ж я не можу жити із вами вічно, – бабця також прив’язалася до всіх, – Ви завжди можете надсилати нам із В’язанком листів поштою.

Надя трохи втішила дітей. Всім одразу закортіло обійняти стареньку. А опісля, бабуся сіла за кермо.

Час далі у дорогу.

[1] Хаптунець (ім.) – хабар.