Розділ чотирнадцятий

– Гей! Спускайтеся до нас! Візьміть усі непотрібні речі, є справа! – рано вранці Бен скликав усіх прийти до вітальні.

Ще ніколи діти так ліниво не прокидалися. Здавалося, в них зовсім не було настрою, навіть коли В’язанко намагався їх розсмішити. Такі самі були і їхні батьки. Лишень бабця була сповнена рішучим духом. Сьогодні вся родина слухалася її вказівкам. Вона наказала занести у двір стіл і коробки з усіляким непотребом.

«Буде ярмарок», – одразу всі здогадалися й від цієї думки стали трохи бадьорішим.

Дядько сьогодні геть не цікавився, чим займались його родичі. Натомість він загадково весь час десь бродив. Діти зібрали весь свій одяг, з якого виросли, та іграшки, з якими вже не гралися. Скажімо так, усі іграшки. Живе в’язане мишеня перевернуло їхній світ. Бен та Клара також зібрали непотрібні речі, що роками збиралися на горищі. Виклали все на стіл і почали чекати на покупців. Малий Вуллі навіть намалював табличку з написом: «Розпоаж», після чого Франческо виправив на: «Розпродаж!» – і додав від себе: «Найактуальніші товари за низькою ціною!».

– Що ти мелеш, які актуальні товари? – спитала Есмеральда, – Будемо надіятися, щоб бодай хтось нас не оминув.

– Хіба ти не чула, що старе повертається у моду? – спитав з поважним виглядом брат, і не втримався від сміху, – Бабцю, куди Ви йдете?

– Неважливо. Скоро прийду, – відказала Надя та непомітно всміхнулася.

– Ці старенькі такі загадкові, – подумав Франческо й продовжив викладати товари на стіл.

***

Надя ще довго верталася, поки всі в родині чекали на прихід покупців. Товар був добрий: одяг, дитячі речі, вази, картини, фарфоровий посуд (в будинку його було більш ніж достатньо) та інше. Також продавали продукти, але не так як зазвичай. На кожний молочний виріб, чи то сир, чи молоко, чіпляли завертки з передбаченням – цю ідею запропонували дівчатка, кажучи, що так люди будуть більш заохочено щось купувати. Також продавали печиво, кекси й фаршировані млинці, зготовані Надією разом із Кларою. Жіночки встали сьогодні раніше за всіх.

Лише після обіду до родини почали сходитися люди. Селяни зацікавлено зупинялися біля прилавка й все роздивлялися. Кожен, хто проходив, обов’язково купував випічку. Хто ж її не любить? А от речі досі не продавалися. Дітям довелося весь час слідкувати за В’язанком: той постійно намагався щось поцупити.

Нарешті Надія повернулася, а слідом за нею ще з кілька десятків бабць. Всі старенькі йшли так, немов молоді на шопінг. Дорослі дуже здивувалися такій кількості стареньких.

– Вони що, всі покупці? – запитав Бен.

– Так, і мої нові знайомі – невимушено відповіла Надя.

Бабці скупчувалися одна біля одної, приглядаючи собі товари. Деякі ледве не порвали зимову шубку, борючись вихватити її першою.

Дивлячись на такий потік людей, інші також почали цікавитися й підходити. Надя впізнала одну клієнтку:

– О, це ти, маленька! – вона вгледіла дівчинку, що колись купила у неї в’язану мавпочку. Та іграшка досі була з нею.

– Добридень, бабусю! – привіталася мала й встала аж навшпиньки від своєї енергійності, – А чи не знайдеться у вас яка-небудь в’язана сорочка для моєї мавпочки?

– Знайдеться, – хтось підійшов до дівчинки й простягнув їй гарненьку іграшкову одежу, – Бери, – мовила Ізабель, – І це бери. Разом буде два фунти.

Дівчинка, не шкодуючи віддала гроші, й захопилася одягати свою іграшку.

Добре стало торгуватися, аж всі люди з ринку позбігалися. Гучно стало, все продавали та продавали, допоки з речей нічого не лишилося.

– Одна тисяча двісті фунтів… – підрахував гроші чоловік. Поки Бен рахував, всі в родині заворожено мовчали, сподіваючись нарахувати три тисячі. Проте, на жаль, не вийшло. Вони зробили все, що могли.

Нарешті дядько до них завітав. Він був у досить непоганому гуморі. Аж світився весь від щастя, та на нього ніхто не звертав уваги. У всіх були свої проблеми. А йому що? Він завзято розповідав щось про машини, запчастини, поїздки… А тоді вже перейшов до головного: він вирішив розпродати й свої речі також. Було досить незвично почути таке від нього. Сусіди постійно казали йому: «Нащо ти той мотлох тримаєш? Дивна ти людина! Мабуть, дурний піп тебе хрестив!» та подібне. Ніхто з родини спочатку не повірив його словам, але то була чистісінька правда: дядько активно переносив свої речі з гаража на продаж. Мотлоха було чимало. До прилавка почали сходитися нові покупці. Зокрема такі ж самі на вигляд, як і дядько – у віці, з гумором, в старому одязі та в кешкетах. Дядько, цей бо, вміло торгувався! Багато хто хотів придбати різні інструменти, шини та, як виявилося, цінні автомобільні штучки (ніхто окрім дядько в тому не тямив з родини).

Надія також була зайнята торгівлею, але щось змусило її подивитися убік. Вона повернулася й вдалині побачила Альфреда. Його широку статуру не сплутаєш ні з якою іншою. Той заздрісно дивися, як добре йшли справи у його родичів. Він щось копнув ногою та пішов.

***

Тепер зароблене рахував дядько. Він також назбирав близько однієї тисячі фунтів. Не вистачало зовсім трохи! Діти вже хотіли було всю свою кімнату продати, адже розуміли, як важко їм буде жити без сироварні.

Раптом до лави підійшов ще один покупець. Мабуть, останній. Надія не одразу впізнала, що то був Генрі. Вона зашарілася й водночас засоромилася.