Розділ тринадцятий

– Надіє, що сталося? – запитав сонно В’язанко, – Чому Ви такі радісні? Ви поговорили з Генрі?

– Ні, мишенятко, годі спати! Ми вирушаємо у дорогу! – заголосила Надя.

– Куди? У Лондон? Я не хочу нікуди їхати! Мені подобається у селі!

Зачувши про таке, до кімнати позбігалися усі п’ятеро дітей.

– Бабуню, Ви нас полишаєте? – запитали дівчата.

– Не їдьте, ми ж дружимо із В’язанком! Він класний, – Франческо взяв до рук мишеня, і той також [1]залементував:

– Надіє, залишімося тут ще на один день, будь ласка!

Бабця зітхнула, подивившись навкруги. Дощу вже тиждень як не було, та й машину полагодили. Час вирушати у дорогу.

Бабця подякувала кожному. Та оскільки вона розпродала всі свої речі, Бен та Клара не могли дозволити собі відпустити бабцю у довгий шлях без змінного одягу. Жінка пошукала у шухляді, що могло б пасувати Наді, і подарувала їй цілих три гарненьких плаття й одну пару взуття. Старенька одразу ж радісно приміряла все до себе й крутилася перед дзеркалом, відчуваючи себе на пару років молодшою. Тим часом Бен зібрав невеликий кошик з домашньою їжею у дорогу. Трохи вареннячка, окраєць хліба й пляшку молока.

Машина Надія завелася тихо, як ніколи раніше, і м’яко поїхала простеленими природою стежками. Як от, бабця ледве не наїхала на людину – на емоціях вона погано слідкувала за дорогою. У тій постаті вона впізнала Альфреда. Він кульгаючи попрямував до сироварні. Бабця подумками почала бідкатися. У дзеркалі авто вона спостерігала за тим, що відбувалося ззаду. Бен простягнув Альфредові гроші й той почав їх рахувати. Він похмуро покрутив щось головою й не підпустив Бена з Кларою до їхнього амбара. Натомість жорстко вирвав у них з рук ключі й пішов.

Події стали відбуватися надто швидко. Бабця не встигала й подумати, як рішуче підійшла до Альфреда, що був чи не вдвічі більшим за неї (принаймні їй так здавалося) й почала висловлювати все, що мала на думці.

– Шановний, – почала вона якось занадто ввічливо, – Ця родина дуже хороша, а те, що ти так волієш відібрати у них…

– Хто ця бабця? – перебив басом Альфред.

– Як це хто? – обурилася Надя, – Це ж я зайшла у твою задушну халупу тієї дощової ночі.

– То це Ви, мандзю? – розсміявся чоловік, – Дивачна, Ви, жінко, лізете не у свою справу.

– Знаю, – відказала вона, – Але я знаю, що роблю на відміну від Вас!

Бен, заспокоюючи відвів бабцю за плече. Надія спитала, чому вони не можуть обговорити усі проблеми в суді як нормальні люди? Клара відповіла, що у селі немає суду, потрібно їхати у місто, в яке Альфред на відріз відмовляється їхати.

– Чого Ви забираєте сироварню? Вам що, не вистачає тих грошей? – запитала бабця.

– Сім – не десять, – сказав Альфред, та Надія була стійкою.

– Дайте цій сім’ї ще один шанс, один лиш день, і вони знайдуть Вам ті кляті три тисячі, – попросила вона.

Клара уявила собі безвихідь. А дарма. Бабця знала, що казала. Альфред плюнув на землю й, віддавши ключі, пішов.

– Не треба було, не треба – з комом у горлі мовила Клара, – Неможливо знайти ще три тисячі фунтів. Грошей не зв’яжеш з ниток.

– Годі тобі впадати у відчай, – наказав чоловік жінці, – Ця бабця полюбилася нашим дітям, заробила для нас стільки грошей і ще жодного разу не здавалася, коли сама потребувала допомоги. Гадаю, у її голові точно є якийсь план. Старі завжди інакші, ніж здаються.

[1] Лементувати (дієслово) – голосно говорити, галасувати.