Розділ дванадцятий

– Доброго ранку, як Вам свято? – спитала Клара за столом, та Надія нічого не відповіла. В неї страшенно боліло тіло. Вона була сонною й збентеженою, – Де Ви були?

Питала далі жінка, наливаючи усім членам родини молоко й роздаючи пампушки. Але бабця й на цей раз нічого не відповіла. Вона мовчки з’їла сніданок, а опісля пішла й вмилася холодною водою. У дзеркалі ванної кімнати вона побачила на собі плаття, яке забула вчора зняти й все згадала.

Якою ж вона була дурепою! «Гадаю, нам краще більше не бачитися», – хто так взагалі говорить? Вона, мабуть, сильно образила Генрі. Та вона просто не була готова до стосунків в шістдесят дев’ять років. Надя відчувала себе пригніченою й тепер соромилася бачитися з Генрі.

Та гірше відчував себе В’язанко. Мишеня ходило мов п'яне, нажершись усілякої смакоти на святі.

– Господи! Скільки ти вчора їв? – спитала Надя.

– Трохи, – відповіло, гикаючи, мишеня.

– Ти впевнений?

– Так. Усього лише три види шоколаду. А в світі існують тисячі видів шоколаду.

– І скільки ж шматочків ти з’їв загалом?

– Я не їв шматочки.

– Гаразд. Скільки плиток?

– Сім.

– Ти здурів. Тобі слід сісти на дієту.

– Ні!

***

Надія пішла на прогулянку, аби освіжитись думками. Вочевидь, вона була закохана в Генрі, проте все відбувалося надто швидко.

Бабця дивилася, чим займалися селяни після дня Гая Фокса. Всі як ні в чому не бувало займалися собі городиною, пасли худобу, прибиралися в хаті. Надія просто не звикла до сільських свят, вона відчувала себе геть стомленою. Треба було подзвонити подрузі.

– Алло, Варваро?

– Так, – старенька підняла слухавку й одразу ж почала, – Надю, де тебе носить? Ти обіцяла мені кожен день дзвонити, а в результаті просто зникла на тиждень. Я хвилювалася за тебе!

– Не лютуй, подруго, мені потрібно з тобою порадитися.

– Он як, – Варя розставила руки в боки. Надя, звичайно, цього не бачила, та по голосу все зрозуміла, – Я гадала, ти померла, або тебе тримають в заручниках. Я просила тебе придбати мені магнітика, коли вертатимемся додому та вочевидь ти не читала моїх повідомлень. Знаєш, як сумно тут без тебе? Ладно. То що, які в тебе проблеми?

– Я закохалася.

У Варвари миттю піднявся настрій.

– Що ж ти раніше про це не сказала!

– Я хотіла, але ти буркотіла.

– Вай, я так рада за тебе!

Після п’яти хвилин угамувань подруги, Надія нарешті сповістила, що немає приводу для радості.

– Чому ж немає?

– Я не готова, – бабця розповіла про увесь вчорашній день, – Так, ми танцювали, але я геть його не знаю.

Тепер Наді довелося вислухати цілу розповідь щодо того, яка вона дурна.

– Варю, я взагалі-то просила підтримки.

– Чесність має бути на першому місці. Відкиньмо усю ввічливість: ти поступила тупо, коли втекла від нього.

– Я не втікала. Була третя година ночі.

– Але ж було свято. Милішого дідуся ти більше ніде не знайдеш.

Варвара, як завжди, мала рацію. Нащо Надія перестала з ним розмовляти? Вона тільки зараз усвідомила, що не зможе не кохати. Але ще не пізно, вона може все пояснити.

***

Генрі як завжди їхав зараз на велосипеді й розносив листи. Надя підбігла до нього та запропонувала поговорити.

– Давай не зараз, – мовив він й закрутив педалями швидше.

***

Надя ще тричі намагалася пояснити усе Генрі, але той тепер постійно десь зникав й дивно себе поводив. Як же Наді тепер все виправити? Коли ж люди зрозуміють, що серцю не накажеш. Вона любить його!

Та з іншого боку, може все й на краще? Як би вони спілкувалися, якщо жили в різних містах? Через телефон? В соцмережах? Хочеться ж живого спілкування, та водночас геть не хочеться їхати цілий день задля однієї зустрічі. Ніхто з них не переїде в одну місцевість, аби бути разом. Генрі точно дав знати в той вечір, що любить свій дім. Він не поїхав з нього на благання свого сина, тож не поїде й на благання Наді. І Надя не поїде зі свого дому. Питання закрите.