Розділ одинадцятий

– Всього лиш один танець.

Надія піднялася й злегка обтрусила своє плаття. Вона вже й забула, як танцювати, зате Генрі не забув. Він вмикнув спокійну милу музику по радіо (хтось сказав би старомодну) й почав повільно рухатися разом з Надею з боку в бік. Бабця трохи соромилася, та в темряві цього, мабуть, не було видно. Цікаво, а дідусь також соромився? З вигляду здавалося, що ні.

– Надіє, у світі немає нічого поганого. Якби не дощ того дня, чи зустрілися б ми з Вами? – Генрі мав рацію, – Ви не проти того, що ми зараз з Вами наодинці?

– Ні, не проти, – стиха мовила Надя, – В нас обоє немає пар. Все одно поки дядько не долагодить мою машину, я звідси нікуди не поїду.

– Хто такий дядько?

– Неважливо.

Вони танцювали далі.

– А як довго Ви вже без пари? – поцікавився Генрі.

– Близько десяти років, – зітхнула Надя, – А Ви?

– Близько шести років. Гаразд, бачу, Ви не хочете говорити на цю тему. Сьогодні хороший вечір, тож не псуватимо його.

Вони знов замокли. Їхні лиця іноді підсвічувалися світлом від феєрверків. Раптом вони почули веселий голос натовпу, що линув з села.

– Це, мабуть, оголосили запалення багаття.

– А що, цього дня ще й багаття палять?

– Так, – всміхнувся Генрі.

– Підемо подивимося?

– Підем, але не на площу.

– А куди?

– Хочу Вам дещо показати у себе вдома.

Надія сумнівно погодилася. Вони прибрали пікнік й босоніж попленталися назад до хатин. Генрі мав рацію: ходити без взуття по траві не так вже й погано.

***

– Який Ви любите чай?

– Будь-який. Головне гарячий.

Генрі пішов на кухню ставити чайник, а Надія поки сиділа у вітальні.

Що сказати, в Менсфілді усі хатини схожі. У Генрі був не новий диван, пузатий телевізор, паркет, пістряві шпалери та безліч декору. Загалом в нього було затишно, хоч не дуже й чисто. Всюди так й витав пил. Надя побачила, як на одній з полиць стоїть перевернута статуетка й вирішила її поправити. За нею була картина Генрі та його жінки.

– Вона була своєрідною, – Генрик налякав своєю присутністю Надю. Вона трохи знітилася, що розглядала чужі речі, – Пусте. Я вже давно не прибирався в себе й накопичив чимало мотлоху.

– Картини не мотлох.

– Так, але цій пора на смітник.

Генрі узяв фотографію й викинув.

– Ми були знайомі з нею лише пів року. Хотіли заручитися, але вона кинула мене заради ведення свого магазина у Лондоні. Виходить, це було несправжнє кохання.

Надія вислухала, і її погляд перейшов на інші картини та речі. Генрі з ностальгією про все розповідав. Так по троху вони навели лад на декількох полицях. Опісля розлили чай по кружках й всілися дивитися кіно.

Дивно, як добре було Наді. За довгий час вона нарешті дозволила собі один день ні про що не думати. Здавалося, вона знала Генрі все життя. Вони вже встигли обговорити пів світу й поділитися секретами. Надя розповіла, що не може жити без випічки, чаю та зефіру. А Генрик розповів, що раніше працював поліціантом, проте мусив звільнитися. Син попросив не працювати так важко. Якось, навіть пропонував переїхати. Але Генрі добре у своєму рідному краї.

Кіно просто грало на фоні їхньої розмови. Старенькі позачиняли вікна від метушливого свята. Генрі поклав свою руку на плече Надії, бажаючи її обійняти. Але бабця швидко вислизнула з-під неї. Вона подивилася на годинник й жахнулася:

– Третя ночі! – вона накинула на себе пальто й похапцем забрала сумку, – Дякую, Генрі, за цей чудовий вечір.

– І Вам, Надіє, дякую, – дідусь провів стареньку до дверей, – Ви справді вже йдете?

– Так.

– Може залишитеся ще ненадовго? Чом би й ні?

– Вибачте, але, гадаю, нам краще не бачитися.

Бабця потримала руку Генрі й з сумом відпустила.