Розділ десятий

Що ж. Все. На якийсь час можна й видихнути. Машину скоро полагодять й Надя поїде. Але не сьогодні. Вона вже стільки всього нафантазувала про вечір з феєрверками, що навіть втомилася сама від себе.

– Надіє, Ви знов в’яжете? – спитала якось Клара.

– Так. А що? – не розуміла бабця.

– Та нічого, просто ви вже три дні тільки цим і займаєтесь.

– А що робити?

– Прогуляйтеся! Сьогодні весь день відкриті ярмарки й деякі сільські атракціони.

Надія ліниво піднялася з лави й таки вирішила пройтися до головної площі.

Й добре, що пішла!

Здавалося, відтепер на вулиці Надя помічатиме лише Генрі. Той знов підійшов до неї, аби привітатися.

– Чудовий день. Скажіть? Не пам’ятаю, щоб на цей день колись йшов дощ, – сказав він, – А ви любите дощ?

– Не люблю, – що за дурне питання? – Моя автівка зламалася в нічну зливу, коли я їхала у Лондон.

– Зрозуміло. А Ви коли-небудь раніше бували у столиці?

– Так. Як на мене, там гамірно. Стільки туристів…

– А звідки Ви?

– З Шеффілду.

– Хороше місто. Я там колись бував, – Генрі залишив велосипед біля дерева, – У Вас є якісь на сьогодні плани? Ні? Чудово. Може прогуляємось? – бабця без вагань погодилася.

***

Надія весь день балакала з Генрі. Вони не говорили про життя, не говорили про буденність. Вони просто спілкувалися про приємне. Виявилося, дідусь дуже любить спілкування, щодня балакає з місцевими жителями. Та от, дізнавшись про це, Надя похмурніла. Їй чомусь здавалося, що вперше за десять років вона була на побаченні, а виявляється ні. Якщо Генрі з усіма так спілкується, значить вона така ж сама як й інші. І це просто розмова. Та хай там як, вона добре провела час. День швидко промайнув, і вона вже й забула, як нудьгувала. Та все цікаве було попереду.

День Гая Фокса. Сама лише назва свята видається таємничою. А скільки ще інших цікавих свят відзначають у селах! Та чомусь Надія з Генрі не пішли на площу, де мало все відбуватися.

– Чому ми не йдемо? – спитала бабця ввечері.

– Ми йдемо, але в краще місце, – усміхнено відповів дід, – Знаєте, на площі забагато людей. Це, звичайно, весело, але… Просто йдіть за мною.

Генрі пішов по стежинах віддаляючись від головної площі, а Надя за ним. Хатини стали меншати, відколи вони вийшли за село. Раптом, Надію охопив жах…

Генрі маніяк! Він три дні слідкував за її столиком на базарі, а тепер вивів у безлюддя! Треба терміново дзвонити Бену та Кларі.

– Щоб його… – лайнулася старенька. В неї не було їхніх номерів телефону.

– Все гаразд?

– Так-так, просто ноги натерло, – сказала Надя. Це таки було правдою.

– А Ви зніміть взуття. Так буде краще, – Генрі й сам це зробив, – Не стійте, знімайте. Нема нічого приємнішого, ніж ходити босоніж.

Точно маніяк. Надія ж застудиться! Та що як вона не послухається, й з нею трапиться лихо? Бабця зняла свої черевики й продовжила непомітно набирати усі номери, які тільки мала, та серед поля не було сигналу. Їй кінець.

– Заплющте очі, – мовив Генрі.

Очі в Надії й так самі заплющилися від страху. Вона змерзла. Якщо виживе, то точно захворіє. Простоявши п’ять хвилин на холодній вологій землі, вона почала дрижати.

Раптом почула, як Генрі точить ніж… Вона розплющила очі й з криком дістала газовий балончик. Миттєво пирснула ним у лице діда, й тепер той також кричав.

– Надіє! Заспокойтеся! Ви чого!?

– Маніяк! Злодій!

– Який злодій!? Заспокойтеся! Ви мені просто подобаєтеся! Не пам’ятаю, аби це колись було злочином!

Надія пізно побачила перед собою накритий пікнік. Тепер їй хотілося провалитися крізь землю від сорому. Насправді це вона зараз здавалася маніячкою. Вона сотню разів перепросила перед Генрі. Ні, мабуть, тисячу.

– Якщо не хотіли йти на побачення, то й сказали б!

– Ні-ні, я хотіла… – випалила Надя й замовкла.

Генрі нічого не бачив. Йому пекли очі, але на душі було радісно. Це побачення! Він посміхався.

– Я не це хотіла сказати.

– Але сказали, – в Генрі ширшала усмішка, – Невже Ви подумали, що я ненормальний?

– Ні, е… Тобто так.

– Ну, принаймні Ви тепер знаєте, що я в здоровому глузді. Бажаєте смаженини?

– Бажаю. Але, давайте, краще я поріжу.

Старенькі всілися на скатертину. Поволі до дідуся Генрика став повертатися зір. Тільки зараз він усвідомив, яка Надія гарна. А разом вони виглядали ще гарніше, проте їх ніхто не бачив. Це було і на краще.

– Імбирного лимонаду?

– Так, будь ласка.

Вечеря була простою. Можна навіть назвати економною, але дуже смачною. Вони мовчки їли й насолоджувались нічним небом. Зорі тут були яскравішими ніж у місті. Вітер зрідка погойдував дерева, створюючи таємничий шепіт схожий на музику.