– Сто тридцять сім фунтів. Вже сто тридцять сім фунтів, – пішовши з торгівлі, бабця намагалася зрозуміти, чи добре сьогодні підзаробила, – Плюс трохи грошей на «чорний день» виходить двісті п’ятдесят п’ять фунтів… Може, цього вже вистачить на каталізатор? – запитала вона у дядька.
– Непогана сума, дорогенька. Але для твоєї старої машини потрібен особливий каталізатор, – став пояснювати механік, – Тож тобі не вистачає ще двісті восьмидесяти п’яти фунтів.
***
Що з Надією? Що з нею коїться? Чому в її животі досі щось тріпоче, ніби вона проковтнула пару метеликів? Невже вона…
Ні. Надя вже надто стара, аби закохуватися. Кажуть, аби закохатися в людину потрібно всього лиш чотири хвилини. Цікаво, чи пройшло стільки часу, коли вона продавала Генрі товар? Неважливо. Вона поїде з цього містечка щойно її машину відремонтують. Не слід зачіплюватися за щось чи когось в цій місцевості, інакше вона не зможе їхати далі, а вона має встигнути приїхати до своєї доньки з онуком вчасно. Ніхто не знає, що може статися з бабцею, якщо вона витатиме у хмарах за кермом. Треба терміново з кимось поспілкуватися й відволіктися. На щастя, з бабцею завжди було мишеня.
– В’язанко, а розкажи-но мені щось цікаве.
Від почутого, той аж засвітися від щастя. Зазвичай В’язанко втомлював Надію своєю балаканиною, тому ніколи не чув від неї таке прохання. Він навіть не знав, про що розповісти в першу чергу.
– Не важливо. Розкажи про те, що розповідав дітям.
Мишеня захоплено почало. Спочатку Надя уважно його слухала й навіть бесідувала з ним. Та потім її ніби забрали думками з реального світу й знов перемістили у рожеві хмарки. Вона згадувала вигляд Генрі. Те, яким була мила його усмішка. Він носив червону сорочку в шотландську клітинку й світло-пшеничні штані. Взагалі-то Надя ненавиділа шотландку. Вона вважала одяг в такому партерні дещо дивакуватим і негарним, та на Генрі виглядало елегантно…
– Надіє! Ви мене слухаєте? – бабця швидко спустилася на землю, – Що сталося? Нецікава розповідь?
– Ні-ні, дуже цікава!
– То про що я говорив?
Бабця знітилася.
– Тепер Ви розкажіть. Про що думаєте?
– Ні про що.
– Я не відстану.
– Не розпитуй, – відрізала Надя.
В’язанко надувся й схрестив лапки на грудях. Він став нервово вистукувати хвостиком по землі, допоки бабця не здалася.
– Гаразд. Я думаю про Генрі.
– Хто це?
Надя розповіла. Мишеня аж підскочило від радості.
– Як чудово! Зустрінетесь з ним?
– Ні, я буду дивачкою. Він просто покупець!
– Тепер вже не просто.
– Я не хочу.
– Хочете. Він же запросив Вас разом відсвяткувати День Гая Фокса.
– Але він не сказав «разом».
– Надіє, Ви не вмієте читати поміж рядок.
– А якщо ніяких рядків поміж і немає?
Надя вже подумки карала себе за те, що розповіла. Хоча, між іншим, непогана ідея. Чом би їй справді не піти на це свято? Усе селище піде післязавтра святкуватиме.
– Навіть не знаю, В’язанко. Дійсно варто піти?
– Звісно варто!
– Гаразд. Піду!
– Тільки не в цьому вбранні.
– Що ти маєш проти цього плаття?
– Ви хоч і не молода, але ж і не антикваріатна.
– Дуже смішно.
Надія відкрила свою валізку й навела в ньому безлад, шукаючи щось гарне. Добре, що неї знайшовся блакитний квітковий сарафан, який вона берегла на особливі події.
***
Минув ще один день. Вже п’ятий, який бабця прожила у гостинах. Вона солодко дрімала, хоч спала на дивані. Раптом чийсь гучний голос розбудив її – Альфред знову навідався до Бена з Кларою. Та хто він в чорта такий? Невже ці двоє людей йому щось заподіяли?
Надія прикинулася, ніби досі спить, а сама підслухала розмову з кухні. Чолов’яга називав якісь цифри, казав терміни, щось юридичне навіть… Єдине що Надя зрозуміла, що нічого не розуміє. І не має розуміти. Аж тут, Альфред сказав:
– …Як не віддасте сироварню, я її сам заберу.
Й грюкнув за собою дверима. Клара почала тихо схлипувати. Надя одразу ж «прокинулася» й дала жінці свою шовкову хустку.
– Розкажіть, будь ласка, що сталося, – попросила бабця.
Бен тяжко зітхнув. Він був більше не в змозі тримати все в таємниці, тому вирішив розповісти.
– Пам’ятаєте продавця тієї дощівливої ночі? А, Ви вже самі зрозуміли, гаразд. Альфред хоче забрати наше майно. Тільки завдяки нашій сироварні ми з жінкою й дітьми маємо дохід. Ми продаємо молочні продукти, зокрема сири, які виробляємо з моїм старшим сином. Річ у тому, що цю сироварню заповів мені з братом наш батько, сподіваючись, що він належатиме нам обом. Та Альфред не хотів його ділити, що не роби. Тому батько доручив сироварню лише мені. Якби ж він знав, що краще було б віддати Альфредові!.. Скільки тепер приходиться труднощів з-за цього.