Розділ шостий

Дядько невпинно лагодив машину. Він крихтів, пихтів, лаявся...

– Наш дядько дуже любить копошитися в автомобілях, – повідомила Есмеральда.

– Еге, він тільки цим і займається, але ніколи на них не їздить, – погодилася сестра.

Дівчатка сиділи неподалік хатини та смакували грушами. Вони спитали у бабці, чи прийде до них сьогодні В’язанко.

Не встигла бабця й відповісти, як з її кишені виплигнуло мишеня. Сестри неабияк зраділи йому, та почали про все розпитувати. Вони чемно ставилися до нього, обережно тримаючи в руках.

«Що ж, за нього можна не хвилюватися», – подумала собі Надя та пішла до Клари. Цікаво, що люди за такий короткий час можуть сильно поріднитися. Мабуть, це тому, що обидві вони мали дітей. Але сьогодні жінка була досить мовчазна.

– Дякую, Надіє, сьогодні поміч мені не потрібна, – відрізала вона, – Дядько має вже скоро закінчити лагодити Вашу машину.

Бабця стримала свій подив. Насправді дивного тут нічого не було, хоча сім’я й здавалася дещо загадковою.

Несподівано на вікно кухні сперся стомлений дядько, весь замурзаний в мастилі й до жаху спітнілий.

– А-а, зараз помру…

– Що трапилося? Знову молоток собі на ногу впустили? – запитала спокійно Клара. Дядько похитав головою, – Бензин до рота потрапив? Чи що сталося?

– Ой дорогенька, – звернувся дядько до Надії, – Я такої складної автівки ще не зустрічав! Якби автомобіль був твариною, то його ніколи не можна було б приборкати…

– Що ви накоїли з моєю машиною?

– Нічого, от тільки треба поміняти каталізатор, і все буде добре. Та це вже обійдеться тобі, люба, у кругленьку суму.

Дядько простягнув у вікно рахунок, нашвидкуруч начерканий олівцем. Бабця була здивована кількістю нулів.

– Ви можете підзаробити на ринку, там непогано торгується, – Клара хотіла якось допомогти.

Та спочатку бабуся намагалася себе заспокоїти. Вона стала дивитися за дівчатами у саду, а точніше за мишеням. Тоді до неї прийшла ідея.

– А де у вас тут найближча крамниця фурнітури?

– В нас всі товари в одній лавці, – всміхнувся дядько, – Неподалік від старого дому й на десять метрів праворуч.

– Дякую.

***

Надія взяла свою сумку та швидко пішла до крамниці. Звичайно, наскільки могла швидко, по бездоріжжю це не так вже й легко. Але добре, коли не маєш щохвилини пропускати водіїв, як то частенько бувало у місті. Та й повітря свіже, прозоре, хоч комашок рахуй.

Місцева лавка вважалася тут за звичайний універмаг, а пахло тут хазяйським милом. Надя купила мало не всі кольорові нитки, що були у магазині. Склала їх до авоськи й придбала ще дещо: вона не хотіла вертатися до хати з пустими руками, тому не пожалкувала грошей на смаколики дітям та каву для дорослих. Та тепер була майже без грошей.

Бабця була поринута в думках, коли поверталася додому. Вона не помітила, як випадково наступила на якогось чоловіка. Той виглядав грізним й не дав Надії змогу пройти до будинку першою. Якби хотів, то міг би запросто штовхнути її.

– Альфреде, ми тебе не запрошували сюди, – почулися тверді слова Бена, але чолов’яга на них ніяк не відреагував. Він всівся на диван та запалив цигарку.

Тим часом Клара запропонувала Наді погуляти, не помітивши, що вона щойно з «прогулянки». Було б нечемно виганяти її з дому, проте зараз її присутність була дещо незручною. Чи не через Альфреда, так? І неозброєним оком видно, що він турбує цю родину. Надія все-таки вийшла надвір й пішла до дітей. Ті не відставали від В’язанка ні на хвилину, заворожено слухаючи його теревеньки.

– …Звичайно, малий розмір це не завжди зручно, коли живеш у великому світі. Але частенько це стає в пригоді! – щось тихенько пищало мишеня.

– Розкажи! – хором просили діти, але розмову перервала бабця.

– Привіт, як у вас справи? – всі відповіли, що добре, – А чи не розповісте мені, хто такий Альфред?

Надя пізно усвідомила, що надто різко спитала про це, хоча намагалася якомога м’якіше. Всі п’ятеро дітей вмить замовкли, позираючи один на одного. Тоді дівчата підійшли до бабці й трохи спантеличено сповістили:

– Батьки веліли нам про нього не розповідати.

– Чому? Він поганець? Аферист чи шантажист?

– Бабцю, не розпитуйте!

– Інакше нам будуть від нього непереливки, – виказав Вуллі. Йому всі цикнули.

Наді було достатньо і слів малого хлопчика. Вона точно не має довго залишатися у цієї родини, аби не завдавати їм зайвих проблем. Якби ж вона не збилася з курсу, то вже давно була на половині дорозі до Лондона!

Надія сіла на лаву та дістала зі своєї сумки набір для в’язання й узялась за справу. Вона нічого не говорила, а її очі були зосереджені на праці. Так вміло, мабуть, ніхто не в’яже. Діти підсіли до неї ближче, аби поспостерігати за її роботою. Навіть В’язанко на якийсь час замовк.

Одна година – одна іграшка. Надія не проронила більше жодного слова, лише іноді пила соки. Вона мала чіткий план, аби заробити гроші, та поки його не розповідала. Надя намагалася шити майже не думаючи, аби не вкладати в іграшки любов. Прив’язуючи останній елемент, бабця сильно хвилювалася, аби іграшки більше не оживали. Цього, на щастя, не траплялося. От і добре. Вона може займатися своєю улюбленою справою спокійно. Цієї миті діти подумали, чому бабця не хоче, щоб іграшки оживали? Це ж неймовірно! Вони навіть якось спитали її про це. Бабця одповіла, що не хоче, аби вони потрапили у біду. Сама вона не зможе за всіма вглядіти, і не довірить нікому.