Розділ п'ятий

Почало стрімко вечоріти. Бабця разом із В’язанком розмовляли усю дорогу. Так, пів дня у машині спочатку видається виснажливо, та потім звикаєш. Єдине до чого не звикнеш – це до дощу. Як на зло, почалася хвища. Надя стала погано бачити дорогу, тому негайно зробила зупинку на найближчій заправці та зайшла у крамницю. Приміщення було доволі тепле й задушне. Надія обтрусила бруд з ніг і ближче підійшла до продавця.

– Даруйте, пане, чи не підкажете, де найближчий готель? – запитала вона.

Старий чолов’яга, що сидів по той бік прилавка, подивися на неї з-під лоба та розсміявся. Це трохи знітило Надю. Продавець не пояснив своєї дивної поведінки, лише спитав, звідкіля приїхала старенька.

– А це, я так розумію, Менсфілд, правильно? – запитала Надя, але продавець ще більше розсміявся.

– Ні, це Манчестер. Бабцю, Ви заблукали? – продовжував він регіт, та Надя нічого не відповіла. Вона вирішила не звертати на нього уваги. Натомість її погляд перейшов на іншого чоловіка, який щойно завітав у дверях.

– Альфреде, – гукнув продавця незнайомець, – Що це за бабуся в тебе, хіба ти ще не зачинив свою крамницю?

Надія нічого не розуміла. Якщо крамниця мала бути зачинена, то чого вона все-таки відчинена? І хто ці двоє? Виходити на двір зовсім не хотілося, дощ лився ніби з відра. За безліччю крапель нічого далі, ніж на витягнуту руку, видно не було. Надя чемно попросила у продавця перечекати в нього цю негоду.

– Бабцю, яке «перечекати»? Ви тут до ранку збираєтеся простояти? – пробурчав продавець.

– Заспокойся, Альфреде. Бачиш, старенька, втомлена, куди ти її виганяєш? – другий чоловік здавався більш привітним за продавця, – Бабусю, Вам нікуди йти? То ходімо до мене. Недобре якось полишати людей в таких труднощах.

Надія спочатку відмовлялася. У темному приміщенні вона не бачила його лиця, тому не могла довіряти. Тож вона заскочила у свою машину й спробувала завести, проте не вдалося – автівка здалася, поглухнувши у багнюці.

– Бабусю, ну не будьте впертою. Кажу ж, ходім до мене. Моя дружина з дітьми попіклуються про Вас, поки ці кляті хмари не розійдуться.

Змерзла, Надія невпевнено кивнула в знак згоди. Вона встала під парасолю чоловіка й швидко пішла з ним до хатини, яка виявилася недалеко. Під ногами все так і хлюпало.

***

Надя трохи зніяковіло зайшла всередину дому. Хатина здавалася трохи вбогою, але дуже теплою та доволі охайною. З кухні донісся приємний жіночий голос. Дружина привітала чоловіка, який весь день був на роботі. Жінка була молодою і тендітною, вдягнена у теплі хутряні черевики та фартух. Судячи з аромату в домі, вона готувала вечерю. Її, до речі, звали Кларою.

– Добрий вечір, бабуню! – лагідно прощебетала вона, – Бене, кого ти запросив?

Чоловік відповів, а тоді коротко додав:

– У неї машина застрягла у багнюці. Вай, на дворі така мерзотна негода… – вів далі чоловік.

 – Згоден, така негода! – почувся жалібний писк. Надя легенько ляснула кишеню свого пальта.

– Господи, який у Вас голос! Ви, мабуть, змерзли, так скоро і захворієте, – поставилася Клара зі співчуттям.

Раптом з сусідньої кімнати повибігала купка діточок. Вони почули розмову у дверях їхнього дому й захотіли подивитися, хто до них прийшов.

– Мамо, хто це? – запитав найменшенький з дітей.

Клара не встигла відповісти. Надя поспішила сказати першою, що як тільки дощ скінчиться, вона піде з дому.

– Ой, який в неї чудненький вигляд! – засміялася тихенько дівчинка. Її одразу ж стукнула ліктем сестра.

Дітей в домі було багато, аж п’ятеро. І як вони тільки вміщуються всі в одному домі? Надя могла б довго простояти, соромлячись на порозі, допоки Бен не сказав їй почуватися як у дома. Тоді Надія все-таки роздяглася та пройшла на кухню.

Сьогодні на вечерю була печена курка з овочами, трохи картопляного пюре і зацукровані фрукти на десерт. Справжня сільська вечеря, мабуть, найсмачніша, яку тільки бабця куштувала. Діти одразу ж без наказу матері підготували гості місце й подали кухоль свіжого молока. Наді стало трохи соромно за себе. А що як вона голосно жувала? Вона була такою голодною, що, здається, забула про всі правила поведінки за столом.

Найстаршому з дітей, Фредові, було сімнадцять. Цей парубок був дещо мовчазним, зате дуже працьовитим. Він, як і батько, працював на фермі зранку до вечора. Трохи молодшому – Франческу – було п’ятнадцять, характером протилежний своєму братові. Непосидючій, говіркий і пустливий. А найменшому з трьох братів було лише три роки. Це був Вуллі, якого у сім’ї прозивали «Малий». Він вже вмів ходити та говорити, що правда, слів знав небагато. Було також двоє сестричок одного віку – русяві Есмеральда та Ізабель. Схожі, навіть не переказати які.

Після вечері бабцю вклали спати на дивані. Щойно вона лягла, то одразу поснула, зігрівшись під ковдрою.