Розділ п'ятий

Бабця разом із В’язанком розмовляли усю дорогу, розглядаючи мокрі вулиці та малоповерхові хатини. Почало стрімко вечоріти. Так, пів дня у дорозі спочатку виснажливо, та потім звикаєш. Єдине до чого не звикнеш – це до дощу. Як на зло, почалася [1]хвища. Надя стала погано бачити дорогу. Вона негайно зробила зупинку на найближчій заправці та зайшла у крамницю. Приміщення було доволі тепле й задушне. Надія обтрусила бруд з ніг і ближче підійшла до продавця.

– Даруйте, пане, чи не підкажете, де найближчий готель? – запитала вона.

Старий чолов’яга, що сидів по той бік прилавка подивися на неї з-під лоба й розсміявся. Це трохи знітило Надю. Продавець не пояснив своєї дивної поведінки лише спитав, звідкіля приїхала старенька.

– А це, я так розумію, Менсфілд, правильно? – запитала Надя, але продавець ще більше розсміявся.

– Ні, це Манчестер. Бабцю-[2]мандзю, Ви заблукали? – продовжував він регіт, та Надя нічого не відповіла. Вона вирішила не звертати на нього уваги. Натомість її погляд перейшов на іншого чоловіка, який щойно завітав у дверях.

– Альфреде, – гукнув продавця незнайомець, – Що це за бабуся в тебе, хіба ти ще не зачинив свою крамницю?

Надія нічого не розуміла. Якщо крамниця мала бути зачинена, то чого вона все-таки була відчинена? І хто ці двоє? Виходити на двір зовсім не хотілося. Дощ лився ніби з відра. За безліччю крапель нічого далі, ніж на витягнуту руку, видно не було. Надія чемно поросила у продавця перечекати в нього цю зливу.

– Бабцю, яке «перечекати»? Ви тут до ранку збираєтеся простояти? – пробурчав продавець.

– Заспокойся, Альфреде. Бачиш, старенька, немічна, куди ти її виганяєш? – другий чоловік здавався більш привітним за продавця, хоч Надя й обурило слово «немічна», – Бабусю, Вам нікуди йти? То ходімо до мене. Недобре якось полишати людей в таку погоду.

Бабця відмовилася. У темному приміщенні вона не бачила його лиця, тому не могла довіряти. Вона заскочила у свою машину й спробувала завести. Проте не вдалося – автівка здалася, поглухнувши у багнюці.

– Бабусю, ну не будьте впертою. Кажу ж, ходім до мене. Моя дружина з дітьми попіклуються про Вас, поки ці кляті хмари не розійдуться.

Змерзла, Надія невпевнено кивнула в знак згоди. Вона встала під парасолю чоловіка й швидко побігла з ним до хатини, яка виявилася поруч. Під ногами все так і хлюпало.

***

Бабця трохи зніяковіло зайшла всередину дому. Хатина здавалася трохи вбогою, але дуже теплою та доволі охайною. З кухні донісся приємний жіночий голос. Дружина привітала чоловіка який весь день був на роботі. Жінка була молодою і тендітною, вдягнена у теплі хутряні черевики та фартух. Судячи з аромату в домі, вона готувала вечерю. Її звали Кларою.

– Добрий вечір, бабуню! – лагідно прощебетала вона, – Бене, кого ти запросив?

Чоловік відповів, що привів бабцю, яка опинилася в біді. Це, звісно, було правдою, хоча звучало надто голосно.

– У неї машина застрягла у багнюці. Вай, на дворі така мерзотна негода… – вів далі чоловік.

 – Згоден, така негода! – почувся жалібний писк. Надя легенько ляснула кишеню свого плаща.

– Господи, який у Вас голос! Ви, мабуть, змерзли, так скоро і захворієте, – поставилася Клара зі співчуттям.

Раптом з сусідньої кімнати повибігала купка діточок. Вони почули розмову у дверях їхнього дому й захотіли подивитися, хто до них прийшов.

– Мамо, хто це? – запитав найменшенький з дітей.

Клара не встигла відповісти. Надя поспішила сказати першою, що як тільки дощ скінчиться, вона піде з дому.

– Ой, який в неї чудненький вигляд! – засміялася тихенько дівчинка. Її одразу ж стукнула ліктем сестра.

Дітей в домі було багато, аж п’ятеро. І як вони тільки вміщуються всі в одному домі? Надя могла б довго простояти, соромлячись на порозі, допоки Бен не сказав їй почуватися як у дома. Тоді Надія все-таки скинула з ніг черевики й зняла плаща.

Сьогодні на вечерю була печена курка з овочами, трохи картопляного пюре і зацукровані фрукти на десерт. Справжня сільська вечеря, мабуть, найсмачніша, яку тільки бабця куштувала. Діти одразу ж без наказу матері підготували гості місце й подали кухоль свіжого молока. Наді стало трохи соромно за себе. А що як вона голосно жувала? Вона була такою голодною, що, здається, забула про всі правила поведінки за столом.

Найстаршому з дітей, Фредові, було сімнадцять. Цей парубок був дещо мовчазним, зате дуже працьовитим. Він, як і батько, працював на фермі зранку до вечора. Трохи молодшому – Франческу – було п’ятнадцять, характером протилежний своєму братові. Непосидючій, говіркий і пустливий. А найменшому з трьох братів було лише три роки. Це був Вуллі. У сім’ї його прозвали «Малий». Він вже вмів ходити та говорити, що правда, слів знав небагато. Було також двоє сестричок одного віку – світловолосі Есмеральда та Ізабель. Схожі, навіть не переказати які.

Після вечері бабцю вклали спати на дивані. Щойно вона лягла, то одразу поснула, зігрівшись під ковдрою.

[1] Хвища (діалект) – злива.

[2] Мандзя (діалект) – мандрівниця.