Розділ другий

Надя жила звичним помірним життям. Гуляла у парку, іноді на головній площі, ходила до продуктової крамниці та час від часу балувала себе у місцевій пекарні. Але по правді на вулицю виходила рідко, не любила холодів. Їй би годинами займатися рукоділлям й пити гарячий чай. Що-що, а в’язати бабця любила. Не так, як усі ми любимо тістечка чи каву, а набагато більше! То була справжня пристрасть. Бувши ще малою, Надя старанно вчилася в’язанню, навіть була записана на гурток «Юних майстринь». Закінчивши школу, одразу пішла працювати на фабриці м’яких іграшок. Роблячи щось своїми руками, час минає лелійно. Відтак у неї народилася донька, вона подорослішала, і з’явився перший онук, який радісно називав її «бабунею» та кликав гратися. А тоді, настала пенсія…

Нині, 79-річна бабуня живе одна зі своєю улюбленицею кішкою Моті. Вона вже не працює, але свого улюбленого заняття досі не полишає. Життя стало як ніколи спокійним: більше ніяких обов’язків, можна робити що хочеш. Хоч весь день пролежати у ліжку, дивлячись серіали. Та коли ти зостаєшся один зі своїми думками – іноді буває складно. Бабця вагалася, чи піти їй жити у притулку для стареньких. З одного боку ні. Вона звід народження жила у своєму домі, любила його та робила кращим. Та з іншого боку, там у неї з’явилися б нові перспективи та можливості. Вона знайшла б щось нове для душі й не думала б про буденне весь час.

Після звільнення, Надя ще деякий час збиралася у невеличкій компанії з колишніми співробітниками й сиділа у місцевих закладах. Спочатку вона чекала на кожну солодку розмову з нетерпінням, слухала й запам’ятовувала. Та з часом став нападати сумний настрій, який згодом змінився на просту байдужість. Зустрічі ставали дедалі рідшими. Зате з Варварою, ніби із сестрою, Надія зустрічалася мало не щодня. Й не рідше вона зустрічалася з іншими знайомими.

***

– Здрастуйте, Джоанно, – Надя зацікавлено переступила поріг крамниці.

– Рада бачити. Ви якраз вчасно! – привіталася повненька продавчиня, – В мене новий завіз фурнітури. Куплятимете шовкові нитки? Знижка п’ять відсотків.

– Як щедро, – саркастично й водночас по-доброму мовила Надя. Вона поглядом пройшлася по полицях з товарами. У цій крамниці вона завжди відчувала себе немов ті діти, які заходили до кондитерської Віллі Вонка. Кортілося придбати нитки усіх можливих кольорів, особливо кремових, – Дайте мені, будь ласка, оці. Ні-ні, не ті, а оці! У мене вдома залишилися лише сірі.

– Ось. Двадцять сім, п’ятдесят.

Бабця механічно залізла у сумку і…

– Ой, – мовила вона тихо, – Я, мабуть, пізніше до Вас прийду. Забула вдома гроші.

– Нічого страшного, можу записати на рахунок, – продавчиня вже хотіла було торкнутися олівцем паперу, але Надія вчасно зупинила.

– Ні, дякую. Не люблю боргів, – їй стало трохи незручно, – Все забуваю, розумієте?

– Так. До того ж Ви тепер на пенсії.

– Звідки Ви знаєте?

– Та так, ні звідки.

Надя подумки насварила язикату Варвару. Вона попрощалася з Джоанною й, щільніше затягнувши шарф, вийшла на вулицю.

Вона йшла й весь час дивувалася. Виявляється, Надія ніколи не помічала того, як все ж таки швидко минає час. Вона подивилася у своє відображення, яке виднілося у воді старого фонтану, й розглянула там свої зморшки. Раптом хтось взяв її під руку – молода дівчина запропонувала їй присісти.

– Ні, не треба, – трохи роздратовано мовила Надя, й тоді до неї підійшов новий перехожий, який запропонувала понести сумку, – Я ще не потребую допомоги!

Вона якомога швидше повернулася додому. Сіла у м’яке крісло й роздивилася пом’яту брошурку, яку дала їй Варвара. Може, їй дійсно оселитися у будинку для престарілих? Останнім часом ця думка не давала їй спокою. Всі навколо почали вважати її старою. Звісно, подруга запевняла її, що зовнішній вигляд не важливий. Важливе те, чи ти молодий у душі. Хоча сама Варвара мала просто чудовий вигляд.

«Гаразд. На той дім можна просто подивитися», – заспокоювала себе думками бабця. Вона подзвонила подрузі й запропонувала зустрітись після обіду.

***

– То ти все ж наважилася переїхати?

– Поки не знаю, – холодно відповіла Надя.

Старенькі переступили поріг. Будинок для престарілих виглядав не так вже й погано. Всередині поки було не багато людей. То й не дивно, адже будинок тільки нещодавно добудували. До Варвари з Надією швидко підбігла молода працівниця з рецепції.

– Вітаю у «Сонячній долині»! Мене звуть Кетрін. Чим можу допомогти?

Надія вже наморщила носа, а от Варвара здавалася щиро радісно.

– Ми прийшли подивитися.

– Гаразд. Наші чудові умови вам точно сподобаються! – кожне слово Кетрін здавалося Наді огидливим. Вона вже хотіла було піти звідси, але Варвара схопила її за руку й повела слідом за працівницею, – Кожен має тут свою кімнату, яку ви, за бажанням, можете прикрасити власними речима. На кожних п’ятеро людей в нас одна ванна кімната й одна кухня на всіх. Ви завжди можете випити гарячого чаю. Просто натисніть на цю кнопку й машина сама вам його приготує.

– Хех, – не радісно всміхнулася Надя, – Машина ніколи не зготує смачного чаю.