Глава 20 "Гість"

Інна

Діма підвозить мене до будинку й одразу їде, бо хтось починає йому активно телефонувати. Підіймаюся до квартири, приймаю душ й переодягаюсь у легкий халатик. Вечеряю вчорашнім рагу й роблю чай. Негативні ранкові думки розтанули тільки-но він увійшов до кабінету. Приїхав до мене, хоч і не мав багато часу. Це говорить про симпатію з його боку і бажання хоч ненадовго мене побачити. Радість переповнює душу і дуже хочеться, щоб в нього скоріше все налагодилось. Коли пізно ввечері дзвонять у двері, думаю, що це Дмитро й поспішаю відчинити. Та не завжди стається так, як нам хочеться. На порозі Артем. Злий, пом’ятий і, схоже, під дією алкоголю.

— Що ти тут робиш? — питаю перелякано.

— Приїхав до коханої дружини, яка вже два дні не відповідає на дзвінки, — підходить, а я з переляку хочу зачинити двері.

Впускати його до квартири точно не збираюсь. Та Артем сильніший за мене, легко зупиняє та заходить всередину. Відступаю на крок й обіймаю себе за плечі. Згадую про його однокласницю, шкодуючи, що назвала свій поверх. Чому не збрехала, що прийшла у гості до знайомих? Шкода, що гарна ідея приходить у голову надто пізно. Беру сумку з тумбочки й знаходжу ключі від його квартири.

— Ось твої ключі, — простягаю. Він дивиться на мою руку й підходить ближче, а я знову роблю крок назад. Артем п’яно посміхається, але ключі забирає й кладе в кишеню штанів.

— Збирайся, ми їдемо додому, — без запрошення проходить до кімнати й зазирає в неї. Потім відчиняє двері ванної кімнати й теж зазирає туди. Мабуть, перевіряє чи я сама. — Що це за витівки, Інно? Я повертаюся з такої важливої поїздки, а ти втекла! Зібрала речі й просто кинула мене!

— Я тобі повідомила про своє рішення, — починаю гніватися. Хочу, щоб він швидше пішов. У такому стані з ним краще не сперечатися.

— Повідомила? Про яке рішення? Це я прийматиму рішення бути нам разом чи ні, — гаркає й підходить надто близько. Не встигаю відійти й він хапає мене за руку. Не сильно, але неприємно. Ніздрі ловлять запах алкоголю й сигарет. Нічого не змінилося, він ніколи не стане нормальним.

— Не прийматимеш, — кажу розгнівано. — Між нами все скінчилося. Стосунків більше немає, як і почуттів. Артеме, тобі краще піти. До мене зараз прийде Соломія, — намагаюся говорити переконливо, щоб він повірив.

— Ще одна перелякана, — буркає, але руку відпускає. — Ти просто знущаєшся з мене! — лютує.  Дивиться на мене оскаженілим поглядом. — Я прийшов до тебе нормально поговорити. Шукав тебе два дні, а ти сидиш тут й тихо радієш, що мені погано?!

— Не радію. Просто хочу, щоб ти дав мені спокій.

— Навіть не подумаю, — цідить крізь зуби й проходить на кухню. — Тут є випити?

— Ні, немає, — кажу вже голосніше.

— Інно, у мене такий хріновий день був. Все ледь не розвалилось, а ще цей самовпевнений придурок мене звільнив. Але нічого, я все встиг зробити, щоб… — він не договорює й сідає на стілець.

— Хто звільнив? — питаю обережно й заходжу на кухню.

— Рубан, хто ж іще? — буркає у відповідь. Стою, наче прибита до підлоги, і хаотично міркую як його випровадити. — Ну, нічого, скоро він отримає по заслузі, — каже аж надто розлючено й різко підводиться. Трохи похитується, але на ногах втримується. Різко підходить до мене й знову хапає за руки. — Іннусь, я кохаю тебе. Давай більше не будемо сваритись, — намагається обійняти, але я відштовхую його.

— Не потрібно. Вже нічого не повернути. Розійдімось як цивілізовані люди.

— Нізащо. Ми не розійдемося, бо ти моя, — притискає мене до стільниці, вже не стримуючи себе. Міцно стискає за плечі, намагаючись поцілувати. Відхиляюся, хочу відштовхнути його, але він дуже міцно й боляче впивається пальцями в шкіру.

— Боляче. Негайно відпусти! — починаю панікувати і, попри біль, вириваюся з його хватки.

— Не так швидко, кицю, — шепоче, обдавши обличчя перегаром.

Притискає, боляче стискаючи плече, давить ліктем в груди, а іншою рукою підіймає мій халат. Хапає за ногу, завдаючи нової порції болю, а я з жахом усвідомлюю, що не можу вирватись. Що він зараз вчинить, як останній мерзотник. З очей течуть сльози, схлипую, але не припиняю боротися. Намагаюсь ухватитися за щось, щоб відбитися, але рука хапає тільки каструлю, яку придбала сьогодні. Не довго думаючи, хапаю її і з усієї сили, наскільки це можливо у цій ситуації, б’ю Артема по голові. Удар приходиться на передню частину голови й чоло. Він голосно лається й послаблює хватку. Цього вистачає, щоб я вирвалася й відскочила.

— Дурепа, ай… Що ти твориш? — стогне, зігнувшись й тримаючись за голову. Користуючись його слабкістю штовхаю на вихід, поки не оговтався.

— Пішов геть звідси! — не стримую емоцій, голосно кричу. — Ніколи не з’являйся у моєму житті, — ще раз штовхаю.

— Божевільна, — шипить, але піддається. Бачу, що йому справді боляче і хитає ще більше, ніж до цього, але мені не шкода. Щойно він хотів мене зґвалтувати й зробив би це, якби не та каструля. Руки трусяться, сльози не припиняють литися з очей. Гнів, страх, біль — все змішалося й розриває душу від розуміння того, що могло статися.

— Пішов звідси! — різко відчиняю двері й знов штовхаю його в плече.

Він виходить, а я швидко зачиняю двері на замок. Все тіло колотить, прислухаюся чи пішов він, але досі чую лайку. Його голосні прокляття в мій бік голосно розносяться коридором. Спочатку хочу зателефонувати Дмитру, але беру себе в руки й розумію, що краще цього не робити. Проходжу до ванної кімнати й вмиваюся холодною водою. Шкода, що в мене немає заспокійливого, воно зараз дуже знадобилось би. Випиваю склянку води й відкриваю настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря. Не можу повірити, що він дійшов до такого. Хоча, чому я дивуюсь? Він бив мене. Так, бив. Не прямо, але застосовував силу, коли щось не влаштовувало. Морально давив на мозок, а це таке саме знущання, як і фізичний біль. Не можу вгамувати нерви. Тіло трусить, серце колотиться й боляче стукає об грудну клітку. Дивлюся на плече, на якому вже проступають синці. На руках й нозі теж сліди від його стискань. Знову доведеться ходити у закритому одязі, щоб ніхто не бачив такої страшної краси.