Глава 16 "Побачення"

Інна

— Добрий вечір, Дмитро Богдановичу, — кажу з легкою усмішкою. Вино додало трохи сміливості. Але я знову пила на голодний шлунок, бо за розмовою вхопила тільки дві креветки. Скоро він подумає, що я алкоголічка.

— Добрий, Інно. Ти подумала над моєю пропозицією? — аж не віриться, що цей холодний тон починає мені подобатись.

— Якщо чесно, я думала що ви… Тобто ти, не зателефонуєш.

— Дарма ти так думала. Так що?

— Не знаю чи зручно…

— Через пів години я тебе заберу.

— Емм, добре, — хаотично міркую, що одягну, бо всі речі потрібно прасувати, після перебування у валізі.

— Я наберу, коли під’їду, — говорить, а я згадую, що не назвала нову адресу.

— Ой, Дім… — вигукую, і розумію, що вперше назвала його скороченим ім’ям, — я надішлю повідомленням нову адресу.

— Ти не вдома? Чому?

— Я потім розповім, — кажу тихо.

— З тобою все гаразд? — не знаю, чи правильно розумію, але в голосі чується занепокоєння. А може, то мені так хочеться, щоб він хвилювався за мене?

— Так, все гаразд. Піду збиратись.

— Добре, — відповідає й вимикається. Надсилаю адресу і декілька хвилин сиджу й тупо дивлюсь на телефон, а потім до мене доходить, що часу зібратись майже немає.

— Солю! — вискакую з кімнати й мчу на кухню.

— Фух, як ти мене налякала, — хапається за серце й робить ковток вина. — Чого так кричиш?

— Я йду на вечерю з Дмитром і в мене мало часу зібратись. Що одягнути? — питаю схвильовано і бачу як загоряються її очі. Мабуть, теж пам’ятає як ми збирали одна одну на побачення, коли навчались разом.

— Швидко! — зривається з місця й мчить до кімнати. Це має бути сукня. Проста, але з родзинкою.

— В мене таких немає. Всі звичайні. Ось сарафан є, — дістаю його з валізи, щоб показати подрузі.

— У такому тільки на дитяче свято ходити, а не на побачення.

— У нас проста вечеря.

— Ти так і лишилась наївною студенткою, киць. Якби ви випадково зустрілись і він запросив тебе повечеряти, можу погодитись. А запрошення… Це стовідсоткове побачення. Де твоя блакитна сукня? Ну, ота легка? — пояснює, коли бачить мій задумливий вигляд.

— Вона не дуже зручна. Там плечі оголені й доведеться одягнути бюст без бретельок, а він сповзає.

— Ти в ній, як принцеса. Діставай, — командує й відкриває шафу. — Хвала небесам! Тут є праска, — дістає її й розтягує на обличчі задоволену усмішку.

— Дочка хазяйки нічого не забирала, коли від’їжджала, — пояснюю їй, поки вона активно готується прасувати сукню.

— Дуй в душ, я все зроблю. А потім заплету тобі гарну французьку косу, — командує подруга і вперше я не хочу протистояти. Часу надто мало, а я хочу виглядати неперевершено. Чому? А просто хочу!

Біжу у ванну й приймаю душ. Тут не так зручно, як у квартирі Артема і потрібно ще звикнути, але зараз байдуже. Одягаю білизну, наношу макіяж і так й з’являюсь перед подругою.

— Вау! Як ти тільки тримаєш таку форму? Нічого зайвого. А я скоро почну носити закриті купальники, бо тістечка відкладаються на боках, не соромлячись.

— Не вигадуй, все в тебе нормально.

— Впевнена, що не хочеш зняти бюст? — запитує, усміхаючись.

— Стільки сміливості в мене не знайдеться навіть після пляшки шампанського, — відповідаю, а вона сміється.

Соля плете мені гарну косу, паралельно заспокоюючи, щоб я не нервувала. Одягаю сукню і декілька хвилин сумніваюсь, що варто іти в ній. Вона гарна, але плечі відкриті, і мене хвилює чи не занадто відверто. Сукня нижче колін, застібається на ґудзики й вільно спадає від талії. А купила я її через колір. Вона такого гарного небесного кольору, що встояти було неможливо. Та й мені личить, як каже Соля.

— Красуня! Декольте — відпад, — задоволено підсумовує подруга й приносить наші склянки з вином.— За тебе! Іннусь, відкинь всі забобони й просто насолоджуйся вечором. Ти тепер вільна й можеш робити все, чого душа бажає. Але якщо він буде агресивно себе поводити, я сидітиму з телефоном на випадок твого дзвінка.

— Не перебільшуй. Ще жодного натяку на агресію не було.

— Так, — допиває вино й забирає мою склянку, — я побігла, щоб не плутатись під ногами. Завтра побачимось, — чмокає у щоку й через хвилину зникає за дверима. А я починаю придиратись до всього. То коса мені надто святкова, то сукня відкрита, то макіяж не достатньо гарний. Навіть вирішую переодягнутись, але зупиняє дзвінок мобільного.

— Вже виходити? — питаю, затамувавши подих.

— Так, я у дворі, — говорить Дмитро й вимикається.

Ох і звичка у чоловіка. Він ніколи не чекає відповіді, одразу відхиляє виклик. Так і хочеться перетелефонувати й сказати останнє слово, щоб зрозумів як це неприємно. Взуваю туфлі, беру сумочку й виходжу з квартири. Довго не можу прокрутити замок, але все-таки він здається. Головне — нормально потім попасти всередину.

Спускаюсь і всередині наростає хвилювання. Гадаю, він вже зрозумів, що я пішла від Артема і сподіваюсь, що мені не доведеться про це розповідати. Авто стоїть неподалік під’їзду. Через тоновані вікна не бачу Дмитра, але за секунду він виходить, щоб зустріти. Робить декілька кроків назустріч й не зводить з мене погляду. Уважного і серйозного. А коли підходжу… Який сором.

— Привіт, — бере мої руки у свої й обдивляється. Я знаю, що він шукає. Синці. Хочу обуритись, але не можу, слова застрягли в горлі. Переводить погляд на шию й ніжно проводить пальцем по ключиці. — Все добре? — дивиться у вічі.

— Добре, — буркаю, обурена його поведінкою. Він думав, що я втекла від Артема після чергових синців? Невже не помітив, що його досі немає з відрядження? — На мені немає того, що ти хотів побачити, — не стримуюсь й озвучую свої думки.

— Ох, Інно, — обіймає мене однією рукою за талію, нахиляється й лишає на шиї ніжний поцілунок. — Не провокуй мене. Ти навіть не уявляєш, як мені кортить все це, — подорожує по мені очима, — побачити.