Глава 13 "Вільна"

Інна

З самого ранку дію впевнено і спокійно. Збираю речі, що залишилися, складаю в сумку свої косметичні засоби, інструменти та безліч пляшечок з гель-лаками. Потім наводжу лад у квартирі, щоб вона не мала розгромлений вигляд після мого зникнення. Перед виходом телефоную жінці, яка здає квартиру, і домовляюся про зустріч. Вчора я переглянула фотографії її квартири, тож, якщо все сподобається, одразу її винайму. Ціна трохи зависока, але це центр, тому не посперечаєшся. Головне, що далеко від квартири Артема, щоб ми з ним ніде не перетиналися. Викликаю таксі і роблю ще один важливий дзвінок.

— Так, Інно, — чую голос Артема і вкотре переконуюся, що ніяких теплих відчуттів всередині немає.

— Привіт. Нам потрібно поговорити.

— Я зараз зайнятий. Незабаром повернуся, тоді й поговоримо. Добре? — кидає швидко, наче справді кудись дуже поспішає.

— Ні. Я хочу поговорити саме зараз, — заперечую, бо хочу повідомити про своє рішення. — Я зібрала речі і покидаю твою квартиру. Ключі віддам, коли ти повернешся.

— Ти знову за своє? — питає роздратовано. — У мене купа важливих справ, вигідний контракт на носі, а ти якісь ігри затіяла. Тільки тебе ще мені не вистачало.

— Я не граю і точно не хочу, щоб ти мене вмовляв. Це остаточне рішення, прийняте не сьогодні, а декілька місяців тому. Наші стосунки завершились, і продовжувати рятувати кохання, якого не існує, немає жодного сенсу.

— Ти точно не при своєму розумі. Не бажаю обговорювати це зараз. Тобі потрібно заспокоїтись. Я розумію, що ти сумуєш…

— Ні, не сумую, — перебиваю його. — Та й говорити більше немає про що. Просто хочу, щоб ти знав. Бувай, — відхиляю дзвінок і голосно зітхаю. Впевнена, що він вважає це витівкою. Навіть не повірив, що я справді піду. Та це вже його проблеми, мені й своїх вистачає.

Спускаюся на вулицю і завантажую свої речі в таксі. Навіть суму не відчуваю, коли автомобіль рушає з місця. Хочу згадати якісь хороші моменти, але не виходить. Якісь гнилі стосунки у нас були. В банкоматі знімаю гроші, щоб були на оплату житла. Далі, до адреси, що вказана в оголошенні, таксі довозить мене за пів години. Прошу мене почекати і підіймаюся на п’ятий поверх багатоповерхівки.

Мене зустрічає жіночка у віці. Вона показує досить непогану однокімнатну квартиру. А заодно повідомляє, що це помешкання доньки, бо та поїхала на заробітки. Тут зроблений нормальний ремонт, є всі необхідні меблі та кухонна техніка. Без роздумів даю згоду і оплачую за перший місяць. Зазвичай, беруть одразу за два, але ця приємна жіночка погоджується почекати. Не хочу залишатися без грошей, тому оплачу, коли назбираю зі змін, щоб не знімати з картки. Спускаюся на вулицю та  забираю з таксі свої речі.

Ось так швидко, не переглядаючи всіх варіантів, я обрала квартиру, бо цілком нею задоволена. Жінка вручає мені ключі і йде, а я починаю прибирання. Витираю пил, ретельно мию підлогу і розкладаю деякі речі. Відчуваю себе незручно, бо все чуже, але, гадаю, звикну тут жити. Просто на все потрібен час. Коли лишаюся задоволена своєю роботою, сідаю на диван і думаю, що робити далі.

Потрібно повідомити батькам, але не хочеться їм телефонувати. Згадую, що мені вчора дзвонила Соля, тож вирішую написати їй повідомлення. Не пам’ятаю, чи працює вона сьогодні. Пишу, що маю новини, і додаю адресу, куди їй потрібно приїхати. Насправді тут взагалі їхати не потрібно. Можна перейти парк і опинитися у мене. Чудове місцеположення, і дуже близько до роботи.
Через хвилину у моєму новому помешканні роздається дзвінок від схвильованої… Ні, не так. Від переляканої Соломії Гринь.

— Іннусь, що трапилося? — запитує тремтячим голосом. — Де ти? Що це за адреса?

— Солю, заспокойся. Вибач, що змусила хвилюватися. Я не подумала, що ти сприймеш моє повідомлення, як натяк на небезпеку. Зі мною все добре, а адреса… Я пішла від Артема.

— Ну, слава Богу, — голосно видихає подруга. — Я думала він повернувся, і ти втекла, бо розпускав руки. Та чого я тільки не думала, поки стояла в черзі супермаркету.

— Ти все-таки вихідна?

— Так. І через десять хвилин буду у тебе, їду в таксі. Зустрічай мене.

— Добре, чекаю, — вона вимикається, а я спускаюся, щоб впустити до квартири, бо домофона у новому помешканні немає.

Подруга і справді з’являється через декілька хвилин. Мені аж соромно стає, що я своїм повідомленням її так розхвилювала.

— Привіт, — міцно мене обіймає, а потім забирає пакет з багажника.

— Вибач, що зруйнувала твої плани. Потрібно було зателефонувати, але я забула твій графік.

— Нічого ти не зруйнувала. Я купувала продукти, щоб приготувати ту смачну закуску з креветок за твоїм рецептом. Але креветки ми і так з’їмо, поки ти розповідатимеш мені все.

— Розмова буде довгою, — відчиняю двері під’їзду, пропускаючи Солю вперед.

— Добре, що в тому рецепті є вино. Нам воно зараз не завадить, бо таку новину неможливо не відсвяткувати, — говорить задоволено, а я усміхаюсь.

Гадаю, прийшов час розповісти подрузі про Дмитра трохи більше, бо це вже непроста розмова. Вчора було майже побачення, і мені потрібна дружня порада. Ставлю воду на креветки, а Соля відкорковує пляшку вина. На диво, серед посуду, що лишила хазяйка, знаходиться штопор, але жодної каструлі. Солька жартує, що каструлю я запросто куплю, а от без штопора нам зараз було б скрутно. Поки варю та зливаю креветки, Соля нарізає сир і навіть гриби з рецепта теж залишає мені у холодильнику.

— Я тебе повністю пограбувала, — зітхаю, сідаючи на стілець.

— Не вигадуй, — відмахується Соля та наливає нам вина. — Чекай, — не дає мені сказати і підіймає склянку. — За тебе, моя мила подруго. Ти можеш мені навіть нічого не говорити. Сам факт, що ти зважилася, робить мене щасливою і спокійною. А коли я не побачила на твоїх руках синців… Ну, ти зрозуміла. За тебе!

— Дякую, — зітхаю і роблю ковток вина.

— Коли ти вчора не відповіла на дзвінок, я накрутила себе далі нікуди. Ти ж знаєш.