Глава 15 "Вільна"

Інна

З самого ранку дію впевнено й спокійно. Збираю речі, що лишились, складаю до сумки свої косметичні засоби, інструменти й безліч пляшечок з гель-лаками. Потім наводжу лад у квартирі, щоб вона не виглядала розгромленою після мого зникнення. Перед виходом телефоную жінці, яка здає квартиру й домовляюсь про зустріч. Вчора я подивилась фотографії квартири й цілком задоволена ними. Якщо все сподобається, то одразу її винайму. Ціна трохи зависока, але це центр, тому не посперечаєшся. Головне, що далеко від квартири Артема, щоб ми з ним ніде не перетинались. Викликаю таксі й роблю ще один важливий дзвінок.

— Так, Інно, — чую голос Артема і вкотре переконуюсь, що ніяких теплих відчуттів всередині немає.

— Привіт. Нам потрібно поговорити.

— Я зараз зайнятий. Незабаром повернусь, тоді й поговоримо. Добре? — кидає швидко, наче й справді кудись дуже поспішає.

— Ні. Я хочу поговорити саме зараз, — заперечую, бо хочу повідомити про своє рішення. — Я зібрала речі й покидаю твою квартиру. Ключі віддам, коли ти повернешся.

— Ти знову за своє? — питає роздратовано. — У мене купа важливих справ, вигідний контракт на носі, а ти якісь ігри затіяла. Тільки тебе мені й не вистачало.

— Я не граю і точно не хочу, щоб ти мене вмовляв. Це остаточне рішення, прийняте не сьогодні, а декілька місяців тому. Наші стосунки завершились і продовжувати рятувати кохання, якого не існує, немає жодного сенсу.

— Ти точно не при своєму розумі. Не бажаю обговорювати це зараз. Тобі потрібно заспокоїтись. Я розумію, що ти сумуєш…

— Ні, не сумую, — перебиваю його. — Та й говорити більше немає про що. Просто хочу, щоб ти знав. Бувай, — відхиляю дзвінок й голосно зітхаю. Впевнена, що він вважає це витівкою й навіть не повірив, що я справді піду. Та це вже його проблеми, мені й своїх вистачає.

Спускаюсь на вулицю й завантажую свої речі в таксі. Навіть суму не відчуваю, коли автомобіль рушає з місця. Хочу згадати якісь хороші моменти, але не виходить. Якісь гнилі стосунки у нас були. Біля банкомата знімаю гроші, щоб були на оплату житла. За адресою, вказаною в оголошенні, авто зупиняється через пів години. Прошу мене почекати й підіймаюсь на п’ятий поверх багатоповерхівки.

Мене зустрічає жіночка у віці й показує досить непогану однокімнатну квартиру. Заодно повідомляє, що здає квартиру доньки, бо та поїхала на заробітки. У квартирі зроблений нормальний ремонт і є всі необхідні меблі й кухонна техніка. Без роздумів погоджуюсь й оплачую за перший місяць. Зазвичай, беруть одразу за два, але ця жіночка дуже приємна і погоджується почекати. Не хочу залишатись без грошей, тому оплачу, коли назбираю зі змін, щоб не знімати з картки. Спускаюсь на вулицю й забираю свої речі.

Ось так швидко, не переглядаючи всіх варіантів, я обрала квартиру й цілком нею задоволена. Жінка вручає мені ключі і йде, а я починаю прибирання, щоб можна було розібрати речі. Витираю пил, ретельно мию підлогу й розбираю деякі речі. Відчуваю себе незручно, бо все чуже, але, гадаю, звикну тут жити. Просто на все потрібен час. Коли лишаюсь задоволена своєю роботою, сідаю на диван й думаю, що робити далі.

Потрібно повідомити батькам, але не хочеться їм телефонувати. Згадую, що мені вчора дзвонила Соля й вирішую написати повідомлення. Не пам’ятаю, чи працює вона сьогодні. Пишу, що маю новини й додаю адресу, куди їй потрібно приїхати. Насправді тут і їхати не потрібно. Можна перейти парк і опинитись у мене. Чудове місцеположення і дуже близько до роботи.
Через хвилину у моєму новому помешканні роздається дзвінок від схвильованої… Ні, не так. Від переляканої Соломії Гринь.

— Іннусь, що трапилось? — запитує тремтячим голосом. — Де ти? Що це за адреса?

— Солю, заспокойся. Вибач, що змусила хвилюватись. Я не подумала, що ти сприймеш моє повідомлення, як натяк на небезпеку. Зі мною все добре, а адреса… Я пішла від Артема.

— Ну, слава Богу, — голосно видихає подруга. — Я думала він повернувся й ти втекла, бо розпускав руки. Та чого я тільки не думала, поки стояла в черзі супермаркету.

— Ти все-таки вихідна?

— Так. І через десять хвилин буду у тебе, їду в таксі. Зустрічай мене.

— Добре, чекаю, — вона вимикається, а я спускаюсь, щоб впустити до квартири, бо домофона у новому помешканні немає.

Подруга й справді з’являється через декілька хвилин. Мені аж соромно стає, що я своїм повідомленням її так розхвилювала.

— Привіт, — міцно мене обіймає, а потім забирає пакет з багажника.

— Вибач, що зруйнувала твої плани. Потрібно було зателефонувати, але я забула твій графік.

— Нічого ти не зруйнувала. Я купувала продукти, щоб приготувати ту смачну закуску з креветок за твоїм рецептом. Але креветки ми й так з’їмо, поки ти розповідатимеш мені все.

— Розмова буде довгою, — відчиняю двері під’їзду, пропускаючи Солю вперед.

— Добре, що в тому рецепті є вино. Нам воно зараз не завадить, бо таку новину неможливо не відсвяткувати, — говорить задоволено, а я усміхаюсь.

Гадаю, прийшов час розповісти подрузі про Дмитра трохи більше, бо це вже не проста розмова. Вчора було майже побачення і мені потрібна дружня порада. Ставлю воду на креветки, а Соля відкорковує пляшку вина. На диво, серед посуду, що лишила хазяйка, знаходиться штопор, але жодної каструлі. Солька жартує, що каструлю я запросто куплю, а от без штопора нам зараз прийшлось би туго. Поки варю та зливаю креветки, Соля нарізає сир і навіть гриби з рецепта теж залишає мені у холодильнику.

— Я тебе повністю пограбувала, — зітхаю, сідаючи на стілець.

— Не вигадуй, — відмахується Соля й наливає нам вина у склянки. — Чекай, — не дає мені сказати й підіймає склянку. — За тебе, моя мила подруго. Ти можеш мені навіть нічого не говорити. Сам факт, що ти зважилась, робить мене щасливою і спокійною. А коли я не побачила на твоїх руках синців… Ну, ти зрозуміла. За тебе!

— Дякую, — зітхаю й роблю ковток вина.